Розділ 14

Еліза

Минув тиждень...
Мені здавалося, я переїхала жити до лікарні. Весь час проводила біля скла реанімації. Мені не вдавалося заснути. Щойно я заплющувала очі — у вухах знову лунало те нестерпне «пі-і-і...», яке я почула в кареті швидкої. Воно переслідувало мене всюди. Його тіло в тій машині...він весь в крові... Це просто було перед моїми очима щойно я ступала крок в сторону. 

 Варто було відійти на два кроки, як здавалося, що я знову залишаю його. Знову зраджую, покидаючи в такий момент.
Саме тому я нікуди не йшла, в спала лише завдяки снодійним, які кололи мені медсестри за наказом Сергія. Колишні колеги інколи заходили, намагаючись мене втішити, але я почувалася паскудно. Адже я так... так сильно завинила перед ним. Він мій. Моє немовля... моя дитина. Тепер, озираючись назад, я не розуміла, як могла здатися, як могла просто заспокоїтися й не шукати шляхів. Я мала б подати апеляцію. Хоча Дмитро і був суддею, мав зв'язки та впливового батька, я повинна була боротися. А я... я злякалася. Я залишилася зовсім одна.

 Батьки відмовилися від мене, щойно я розлучилася. Вони ніколи мене не розуміли, а коли дізналися, що я пішла від заможного сина головного судді — і бачити мене не хотіли. Чути про причини розлучення вони й поготів не бажали. Їх більше цікавили гроші, які, як пізніше з'ясувалося, їм надсилав Дмитро начебто "просто так".
У мене був тільки брат... і той, здавалося, дивився на мене з докором після суду. А я просто не змогла самостійно стати на ноги й врятувати сина. Думка про Дмитра — того, яким він був під час навчання — не полишала мене. Він був таким ніжним, завжди усміхався, говорив, які гарні в мене очі. Я сподівалася, що, можливо, Левові дістанеться той люблячий батько, якого я знала до нашого шлюбу. Думала, можливо, він полюбить свою дитину. Господи, я гадала, що так буде краще. Дмитро міг дати йому все, що той забажає. А я? Що могла дати я?
Зрештою, ця думка перемогла. Ні, я не забула його. Жодного дня не забувала, але я просто вселила в себе переконання, що йому без мене краще. Бо так мені було легше жити. Егоїстка...
— Елізо, ти повинна мене послухати, — Арсен, котрий дивовижним чином увесь цей час був поруч, торкнувся моєї руки. Моментами він їхав додому до дітей, але наступного дня незмінно повертався.
Я заперечливо похитала головою, не зводячи очей із Сергія, який перебував за склом. Він щоразу виходив і казав одне й те саме... Хоча, за тиждень він принаймні припинив вживати фразу «наступні години — критичні». Це маленька перемога... чи не так?
— Елізо, ти скоро сама впадеш, — незадоволено мовив Арсен.
— Я заслужила це, — прошепотіла я.
— За що? — тихо запитав він.
Я не відповіла. Стежила за тим, як Сергій щось наказав медсестрі й вийшов з боксу.
— Ну? — кинулася я до нього, ігноруючи запитання чоловіка.
— Він живий... Минув тиждень, і він досі живий, — промовив Сергій.
Я заплющила очі й судомно вдихнула повітря.
— Йому краще?
Сергій сумно усміхнувся.
— Його організм досі у вкрай важкому стані. Але за цей тиждень я зрозумів, що Лев насправді дуже сильний. Це звучить фантастично, але він тримається. І це зараз найголовніше.
— Отже... він може одужати?
— Елізо, він ще не перейшов ту межу, після якої я зможу сказати, що все буде гаразд. Динаміка позитивна, але показники досі не в нормі й навіть не близькі до неї. Велика крововтрата, відсутність селезінки — це величезні ризики для імунітету. Також під час операції нам довелося видалити близько десяти відсотків печінки. Вона регенерує, але для цього потрібні сили й час. А в нього зараз обмаль і того, і іншого. Пощастило, що з легенями ситуація втішніша — вони починають повільно працювати самостійно. Багато чого залишається незрозумілим, поки він не прийде до тями. Якщо прийде... Тому я не можу тебе обнадіювати. Вибач. Поки я не побачу реальних змін, ти не почуєш від мене втішних прогнозів. Тобі варто набратися терпіння.
Я важко видихнула і знову повернулася до скла.
— Ти сьогодні їла? Ти занадто бліда, — зауважив Сергій за кілька хвилин.
— Ні. І вона зовсім мене не слухає, — вставив Арсен.
— Елізо...
Я знала, що він скаже. Я чула це щодня. Але я так втомилася від цих повчань. Лев тримається, і я маю бути поруч. Хай навіть через скло, але бути тут. Я не можу знову залишити його самого. Мене дратувало, що вони поводяться зі мною, як із маленькою дитиною. Я лікар, я сама розумію, коли мені треба їсти чи спати. Просто в мене не було бажання. Був тільки страх, що я пропущу ту саму мить, і його просто не стане. Якщо я піду саме тоді, коли його час закінчиться? Як медик я розуміла: кожна секунда зараз дорогоцінна.
— Я не хочу, — вперто відповіла я.
— Але...
— Достатньо! Я доросла жінка і сама все вирішу! — спалахнула я. Арсен втомлено зітхнув, а Сергій лише похитав головою. Запала важка тиша.
— Якщо я дозволю тобі зайти до нього, ти мене послухаєш? — раптом запитав Сергій.
Я різко обернулася.
— Щ... що? — прошепотіла я.
— Я дозволю тобі зайти до нього на кілька хвилин. Але за однієї умови.
— Я зроблю все, що завгодно! — мої очі загорілися надією. Здавалося, якби він наказав мені зараз вчинити вбивство — я б не вагалася.

 Я й мріяти не сміла зайти туди, на той бік, за скло. Від однієї думки, що я зможу торкнутися його руки, погладити волосся... мене накрило хвилею емоцій.
Я не торкалася його стільки років. Востаннє я тримала його на руках, маленького і сонного, перед тим самим судом... перед тим, як Дмитро просто вирвав його в мене. Я пам’ятала кожну рисочку його немовлячого обличчя. І мені було жахливо соромно, що, побачивши його в розбитій машині, я не впізнала власного сина, хоча серце й підказувало. Я ніколи не шукала його фото в інтернеті — боялася побачити те, що втратила. Всі ці роки я брехала собі, що мені непогано. Але я ніколи не забувала про нього. Просто знала: якщо я спробую наблизитися і Дмитро дізнається — він знищить мене. Мене б посадили до в'язниці просто за те, що я торкнулася власної дитини... Що я опинилася в його полі зору.
— Ти зайдеш ненадовго. Але після цього підеш вечеряти й ляжеш спати. Без суперечок. Медсестра введе тобі снодійне. Домовилися?