Розділ 9

Сергій вийшов з операційної тільки через дванадцять годин. Коли двері відчинилися, я миттю підхопилася. Колега кинув на мене погляд — він мав виснажений вигляд, і я могла його чудово зрозуміти. Але зараз мене цікавило тільки одне.
— Як він? — прошепотіла я.
Сергій глянув на мене, а тоді ледь похитав головою.
— Мені шкода. Чесно, шкода...
Він затнувся, а моє серце пропустило удар... Я знала свого колегу і чудово розуміла: якщо він каже такі слова, то все... занадто погано.
— Не кажи так, — прошепотіла я.
— Елізо... його стан украй важкий. Ти як медик повинна розуміти. У нього безліч травм, і всі вони серйозні. Постраждали майже всі внутрішні органи. Грудна клітка... у нього зламано близько сімнадцяти ребер. Аварія спричинила множинні розриви. Один з уламків зачепив серцевий м'яз, інший — печінку. Селезінка була розірвана, її довелося видалити. Черепно-мозкова травма, хребет... він також постраждав. І легені... одна з них пробита. Під час операції кілька разів ставалася зупинка серця... це занадто велике навантаження. Я завжди намагаюся бути оптимістом, але його стан критичний. Тиск упав і не піднімається. Через величезну втрату крові та проблеми з серцем... невідомо, в якому стані зараз мозок. Я робитиму все, щоб врятувати його, але... це звучить як щось на грані фантастики. Його організм може просто не витримати.
На моїх очах зібралися сльози. Я опустила голову. Моє серце... здавалося, воно повільно розривається на шматки.
— Ми можемо щось зробити? — спитав Арсен, котрий стояв позаду мене.
— На жаль, зараз навіть я не знаю, чим іще можу допомогти. Потрібно тільки чекати. Наступні години будуть вирішальними. Його переведуть до реанімації, він повинен постійно перебувати під наглядом. Тому вам краще їхати додому і не стовбичити тут.
Я глибоко вдихнула. Сергій уже розвернувся, щоб піти, як з моїх губ зірвалися слова:
— Врятуй мого сина. Прошу...
Чоловік глянув на мене зі співчуттям і, нічого не відповівши, просто пішов.
Я заплющила очі. Мені здавалося, що за ці дев’ятнадцять років усе змінилося. Що, побачивши його, я нічого не відчую. Думала, що навіть не впізнаю Лева... але тепер мені було так боляче, що я зрозуміла: це далеко не так. Совість повільно прокидалася десь всередині. Як я могла? Чому я залишила його тоді? А що... що як він помре, і я так нічого й не дізнаюся про нього? Про те, який у нього голос, запах, або як він сміється... Якщо я втрачу цю можливість через власну колишню слабкість.
— Елізо, поїхали додому, — прошепотів Арсен.
Я заперечливо похитала головою. Я не можу. Я залишила його колись. Я не можу зробити цього знову.
— Тобі варто відпочити. У тебе стрес, — наполягав Арсен.
Я шмигнула носом.
— Вибач, але я не можу, Арсене. А що, як із ним щось станеться? А мене не буде поруч?
— А чим ти допоможеш, якщо будеш там? Елізо, прошу...
Я знову похитала головою. Ні. Я більше не піду. Ніколи...