Розділ 8

Еліза 

— Ти потрібна йому...
Голос Павла прорізав тишу. Я повернула голову. Чоловік сидів на підлозі, спершись на стіну. Він дивився перед собою, але коли я повернулася до нього, зустрівся зі мною поглядом. На годиннику була четверта вечора. Операція тривала вже вісім годин. Я навіть не знала, добре це чи погано.
— Справді? — прошепотіла я.
Павло ледь хитнув головою.
— Я просто... вранці був злий. Я повинен був почути, як він вставав... повинен був зупинити. Я заснув, а коли прокинувся, то... вже ані його, ані машини не було. Я зірвався на тобі. Вибач.
Я хитнула головою.
— Ти мав рацію... у всьому, що сказав.
Я шмигнула носом, і Арсен легко погладив мене по голові.
— З ним усе буде добре? Правда? — я глянула на Павла очима, повними сліз.
— Він сильний, Елізо. Набагато сильніший, ніж ми можемо собі уявити. З ним усе має бути добре.
— Дмитро, напевно, також приїде... — я здригнулася від згадки про колишнього чоловіка.
— Не приїде... Йому начхати на Лева. Він, напевно, більше зрадіє, якщо того не стане.
Я насупила брови.
— Тобто? Дмитро... він не любив Лева? Я думала, що...
Павло хмикнув.
— Любив?.. Він ненавидів його, Елізо. Я ніколи не бачив ані краплі любові в очах Дмитра. Він завжди був жорстоким, і не менше. Він мучив Лева. Бив, ледь не до смерті. Лев кілька разів намагався скоїти самогубство. Перший раз — усього в десять років. Дмитро зробив із нього... свою ляльку.
Павло опустив голову й похитав нею.
— І я не зміг завадити. Не зміг нічого вдіяти, бо кожна спроба призводила до ще гіршого. Я не зміг його захистити. Ні тоді, коли він дивився на мене своїми дитячими очима, як ангел, ні вчора ввечері... Лев такий прекрасний. Добрий, щирий... йому потрібна була хороша сім'я, яка б любила його. Йому потрібна була ти. Потрібна мама, котра б захищала його, цілувала і... берегла, як діамант. Бо він і був таким. Завжди. А Дмитро...
Павло замовк, і я глибоко вдихнула.
— Він знає, що... що я...
Я не могла підібрати слова. Знає, що я його залишила? Покинула? Віддала? Як це сказати?
— Дмитро змусив його ненавидіти тебе. Тому не дивуйся, якщо Лев буде різким. Дмитро не упускав жодної нагоди нагадати Левові, що ти, як він казав, викинула його. Казав, що ти... віддала його і заявила, що він тобі не потрібен. Ще всяку дурню верз.
— І він повірив? — прошепотів Арсен.
Павло сумно посміхнувся.
— Спочатку ні. Він... вірив, що ти прийдеш. Довго вірив, а потім... перестав. Коли йому було шістнадцять, на випускному в школі наша кухарка спитала, чи готовий він танцювати вальс із батьками. Лев лише хитнув головою і сказав: «З ким? З матір'ю, яка мене викинула, наче сміття, чи з батьком, котрий тільки мріє, щоб я здох якнайшвидше?» Я цього ніколи не забуду...
Я важко видихнула.
— Мені вистачить почути, що він живий... Я не хочу руйнувати його життя, — прошепотіла я.
Павло повернув голову до мене:
— Залишиш його? Знову?
Я схлипнула.
— Скажи чесно, ти любила його? Хоча б колись?
Я опустила голову.
— Завжди, Павле. Він — мій син!
— Тоді чому? Чому ти кажеш, що знову залишиш його?
— А як... як я до нього підійду? Що я йому скажу? «Я твоя мама, люби мене»?
Павло важко видихнув і глянув на стіну навпроти.
— У такому разі... тобі краще поїхати. Я думав... якщо ти тут, то, можливо, вирішила все виправити. Але якщо ні, тоді... що ж. Краще їдь. Щоб він тебе не побачив. І живи далі своє звичне життя.
Я прикусила губу.
— Ти проганяєш мене? — прошепотіла я.
— А як інакше, Елізо? Я розповідаю тобі про хлопця, в якого немає нікого і нічого. Розповідаю про те, що він перестав вірити у будь-що, а ти кажеш мені, що знову його залишиш. Думаєш, він не пробачить тобі? Ти винна. Я згоден. Але я також знаю Лева. Нехай він позлиться. Полютує. Спробує тебе прогнати, але він не захоче, щоб ти пішла. Тобі достатньо просто показати йому свою любов, і він пробачить тобі всі ці роки. Бо він такий. А ти знову відмовляєшся від нього за найменшої... проблеми.
Арсен потер моє плече, і я... зрозуміла, що Павло має рацію. Мені стало нестерпно соромно. Що я, в біса, за мати?!

 Як ви вважаєте, зважиться Еліза залишитися і поглянути синові в очі? Якщо він звичайно виживе 😓🧐