Розділ 7

Еліза
Ми сиділи під операційною. Я нервово терла долоні. Павло, що сидів поруч, лише кидав на мене короткі погляди. Він не промовив жодного слова з того моменту, як я з'явилася. Хоча я була впевнена: він упізнав мене.
Арсен сидів по інший бік від мене, настільки блідий, що мені здавалося, ніби в нього також пробита легеня. Якби я не знала напевно, що з ним усе гаразд, саме так і подумала б. Він не поставив мені жодного запитання. Але водночас він не пішов і не залишив мене, хоча я побоювалася, що саме так він і вчинить...
Провина тиснула на мене занадто сильно. Я відчувала напругу, що йшла від Павла. Була впевнена: він ледь стримується, щоб не наказати мені піти. Я не мала права тут сидіти. І водночас я почувалася винною перед Арсеном, котрий ні біса не розумів.
Я занурила пальці у волосся. Вже повідомила завідувачеві відділення, що не зможу сьогодні працювати. Хоч як сильно я намагалася, але не могла зібрати себе до купи. Мої руки досі тремтіли, хоча, як стверджував годинник, минуло довгих три години... Чортових три години, як мій син лежить за тими дверима під ножами...
— Я не розумію, — прошепотів Павло.
Я глянула на нього.
— Ти проженеш мене? — ледь чутно спитала я.
Чоловік зміряв мене довгим поглядом. Ми дивилися одне одному в очі, поки він нарешті важко не зітхнув.
— Я не можу тебе прогнати. Але... якщо ти ще раз завдаси йому болю, Елізо. Знову. Ти поплатишся.
Я відвела погляд до стіни.
— Ти погрожуєш моїй дружині? — втрутився Арсен.
— Вона залишила свого сина монстрові. Я можу не тільки погрожувати їй. У мене є невимовне бажання зробити дещо інше, але я стримуюся лише тому, що я намагаюся зрозуміти її і... жінок не б’ю.
Я заплющила очі.
— Впевнений, у неї була на це причина, — те, що Арсен захищав мене, водночас і радувало, і краяло серце. Це означало, що він готовий мене вислухати. Але... мені потрібно було, щоб Павло вилив на мене всю свою злість. Бо я на це заслужила.
— Минуло дев’ятнадцять років! Яка така причина могла бути, щоб не забрати його? Вона навіть жодного разу не з'явилася. Мала мої контакти, могла б хоча б раз зателефонувати й поцікавитися.
В очах знову зібралися сльози... бо я розуміла, що Павло має рацію.
— Не твоя справа, чому вона цього не зробила! — обурився Арсен.
— Достатньо, — прошепотіла я. — Не сваріться.
Я опустила голову, ховаючи обличчя в долонях.
— Я залишила його не тому, що хотіла... Дмитро відсудив його в мене. Щойно я народила Лева. Цього ніхто не знає, але він подав на мене до суду. Мене позбавили батьківських прав, змусили віддати дитину йому і, до того ж, виписали судову заборону на наближення. Я не могла його забрати.
Я схлипнула.
— Але Павло має рацію. Я мала б хоча б поцікавитися. Але... я всі ці роки думала, що він росте щасливим. Думала, Дмитро одружився, і в Лева є мама, любов і турбота. Навіщо йому я? Я б тільки все зруйнувала.
Павло хмикнув.
— Ти маєш рацію лише в одному: ти зруйнувала його життя але своєю відсутністю.
Павло розвернувся і покрокував коридором, напевно, на вулицю, а я здригнулася і знову розридалася. Арсен обійняв мене, і я припала до його плеча.
— Пробач мені, — заговорила я крізь схлипи. — Я боялася розповісти тобі. Думала, ти мене засудиш... і покинеш.
— Через що? — тихо спитав Арсен.
— Я була одружена до тебе...
— Елізо. Це було до мене. Але ти розійшлася з ним, і ми з тобою створили неймовірну сім'ю. Я кохаю тебе і люблю наших дітей. Тобі варто було мені розповісти. Ми могли б розібратися і забрати Лева... Невже ти настільки не впевнена в моєму коханні?
Я хитнула головою.
— Вибач мені...
Арсен поцілував мене в чоло і міцно притис до себе.
— Ми тепер усе виправимо. Головне — щоб твій син вижив.
Я важко видихнула і кивнула. Павло знову з’явився в кінці коридору і мовчки став під стіною.