Розділ 6

Еліза

Серце ледь не вискакувало з моїх грудей, на відміну від серця хлопця, котре ледь билося.
Вадим уже встиг накласти кисневу маску та ввести катетер у вену.
Я швидко розрізала футболку, хоча в цьому вже майже й не було потреби, адже вона була геть пошматованою.
Мої очі зупинилися на безлічі шрамів на грудях, а згодом — на чистих від крові місцях, де було видно синці, а також свіжі рвані розрізи...
— Що це? — прошепотіла я.
Вадим кинув на мене погляд.
— Елізо, у нас немає на це часу!
Я різко видихнула і кивнула. Хоча підсвідомо вже розуміла: ці шрами, синці та рани були не від аварії, а швидше за все — від побиття. Раніше я пропрацювала в цій же кареті швидкої більше двадцяти років, тому Вадим поступився мені місцем і я почала проводити огляд. 
Мої руки повільно торкалися грудей хлопця. Погляд упав на його обличчя, яке було вже занадто блідим.
— У нього пробита легеня. Дай мені декомпресійну голку. Швидко!
Мені здавалося, я робила все на автоматі. Після того як із легенями було розібрано, Вадим уже встиг зупинити кровотечу. Я уважно стежила за показниками на моніторі. Тиск був занадто низьким, і це анітрохи не подобалося.
— Потерпи ще трохи, — прошепотіла я, — ще трішки.
Раптом почулася вібрація. Вадим озирнувся, а тоді повільно вийняв із  кишені штанів хлопця мобільник. Він прийняв виклик. Я не чула, про що він казав. Завжди все було однаково. Але моє серце билося досі занадто швидко.

 В мене самої почалася тахікардія... і я не розуміла причини.
— Тиск падає! — вигукнув Вадим. Я глянула на монітор.
— Готуй дефібрилятор. Негайно!
Мої руки склалися в замок. Я почала робити розмірені натиски на груди хлопця. Вадим простягнув мені дефібрилятор.
— Розряд! Двісті!
Тіло хлопця здригнулося на каталці, але лінія на моніторі стала смертельно рівною.
— Іще раз!
Лінія на моніторі починала мене нервувати.
— Введи адреналін, — сказала я, а сама знову почала робити непрямий масаж серця.
— Ну давай, — прошепотіла я, — ти ж не можеш померти.
— Розряд! Двісті шістдесят!
Тіло знову підскочило. В мені починалася незнайома раніше паніка. Він повинен вижити. Він не може померти! Як медик я чудово розуміла, що така ймовірність є, і вона дуже велика. Але я повинна боротися до останнього. А з іншого боку... чомусь у мені жило дивне відчуття, що я просто не можу його втратити. Здавалося, я помру разом із ним у цій швидкій... можливо, це був просто стрес? 
— Іще раз!
Тіло знову підскочило, і тоді... на моніторі нарешті з’явився ритм. Я видихнула.
— До лікарні кілька хвилин, — сказав Вадим.
Я кивнула, знову сідаючи біля хлопця.
— Ти живий, — прошепотіла я, — і будеш жити. Чуєш мене? Ти не маєш права померти.
Швидка зупинилася, і двері відчинилися.
— Леве!
Я завмерла, вискочивши з машини.
Чоловік, котрий кинувся до каталки з хлопцем, здався мені занадто знайомим. Вадим доповідав щось нашому хірургу, а я дивилася на знайоме обличчя.
— Елізо? Ти як? — Арсен опинився поруч, взявши мене за руку.
Я кілька разів кліпнула. Ні. Це не могла бути... у світі ж багато хлопців на ім’я Лев, правда?
— Елізо?
Вадим уже повертався назад до карети.
— Все гаразд? — запитав він мене.
Я хотіла кивнути, але... не змогла.
— Вдалося... встановити особу хлопця?
Вадим сумно посміхнувся.
— Так. Це син нашого судді.
Я заплющила очі.
— Тобто...
— Це Лев Самойленко.
Я розплющила очі, і на них миттю накотилися сльози, а ноги підкосилися.
— Елізо!
Арсен, котрий стояв поруч, підхопив мене. Вадим кинувся до машини і простягнув пляшку з водою.
— Гей, ти чого? — Арсен дав мені воду, і я зробила ковток.
Лев Самойленко. Це ім’я досі звучало в моїй голові.
— Вона вже давно не їздила на такі серйозні виклики, можливо в неї стрес, — голос Вадима почувся наче крізь воду.
Я похитала головою, а тоді з горла зірвався схлип. Перед очима знову постала машина, що летить у прірву... усі ті шрами на тілі... рівна лінія на моніторі.
— Його повезли в операційну? — запитала я.
Вадим кивнув.
— Так. Сергій забрав його.
— Мені... мені треба туди.
Я спробувала підвестися, але Арсен різко схопив мене.
— Елізо, ти не в собі...
Я похитала головою, а з очей хлинули сльози.
— Тобі треба додому. Подзвони директору.
— Ні... я не поїду. Я не можу. Я не лишу його...
— Кого?
— Свого сина! — вирвалося в мене, а тоді я глянула в очі Арсенові. В них читалося повне нерозуміння.
— У тебе стрес, Елізо. Остап удома, поїхали додому.
Я заперечно похитала головою.
— Хлопець із тієї машини... Він... він мій син.
Я схлипнула, а тоді просто впала на плече Арсенові, розридавшись. Моє серце... тепер я зрозуміла, чому воно так билося — наче навіжене.