Розділ 5

Еліза
— Твоя робота завжди все псує, — незадоволено пробурмотів Арсен, — Хоча ти вже на ній і не працюєш. 
Я вже одягала куртку, поки він стояв у дверях.
— Ну вибач, будь ласка. Обіцяю, ввечері з мене твоя улюблена запечена курка.
Чоловік посміхнувся.
— Ну гаразд.
Я засміялася, і ми вийшли на вулицю. Я працювала лікарем в клініці й звільнилася тиждень назад, але одна з колег подзвонила з проханням замінити її. Саме через це мені довелося розбудити Арсена, щоб він відвіз мене на роботу, адже була вже о пів на восьму, і я могла спізнитися.
Ми сіли в автівку.
— Тільки їдь обережно, — сказала я.
— Ну так, снігу за ніч чимало намело, — відповів він.
— Сподіваюся, це не збільшить кількість аварій, — мовила я.
Він похитав головою.
— Будемо тільки сподіватися, що водії обережні за кермом.
Я вийняла свій телефон, гортаючи стрічку новин. На сьогодні передавали сильні заметілі, і це змусило мене тільки сумно зітхнути.
Арсен ввімкнув радіо, і в салоні чувся тільки голос радіоведучих. Я глянула у вікно. Був початок грудня... і серце болісно стиснулося. Ще два місяці ... і йому буде двадцять. Мало б бути.
— Щось сталося?
Голос Арсена змусив мене здригнутися.
— Гм?
— Ти просто така сумна стала.
— А... та це так. Задумалася.
Я глянула на Арсена. Він не знав нічого про моє минуле... але в нас із ним було спільне теперішнє. Я кохала свого чоловіка, наших двох дітей, але... ніхто з них не знав про мої «скелети». А мені було страшно розповідати... Та й чи потрібні вони зараз комусь?
Повз нас раптом просто-таки пролетіла машина. Ми вже встигли добряче від'їхати від нашого будинку. Арсен насупив брови.
— Що за ідіот? — пробурмотів він.
Я оглянулася.
— Там прірва! — вигукнула я. — Він не встигне загальмувати!
— Прокляття, — пробурмотів Арсен і сильніше натиснув на газ. Машина понеслася. Арсен почав сигналити, але водій в автівці попереду, здавалося, не реагував, а навпаки — збільшив швидкість. Що відбувається?  Серце в грудях почало шалено стукати, здавалося, готове от от вистрибнути і я не розуміла такої реакції хоча...скоріше за все я просто як лікар усвідомлювала, що якщо машина не зупиниться тоді люди, котрі в ній постраждають. І це не буде звичайний перелом руки...
— Чорт! — вилаявся Арсен.
— Притормози! Ми злетимо за ним! — сказала я, помітивши вже на горизонті загороджену ділянку. Я точно хотіла допомогти людям в тій машині, але не ціною життя свого чоловіка та мого. 
Арсен притормозив, а я... не стримала крику, коли побачила, як машина просто-таки вилітає за ті знаки і злітає вниз, а за нею тільки білий сніг підіймається вгору. Арсен зупинився. Чувся гучний грюкіт. Мої груди стиснуло... я піднесла руку до серця.
Арсен відчинив двері, виходячи з машини, і голосно вилаявся, витягаючи телефон. Я здогадалася, що він телефонує до рятувальників. Тремтячими руками я відчинила дверцята. Підійшла повільно до урвища... Прикрила рот рукою. Машина жахливо потовклася, опинившись на дні невеликого, але все ж таки обриву. В голові одразу з'явилася статистика, котру я вивчила за всі ці роки...
— Мені потрібно спуститися вниз, — пробурмотіла я.
— Що? Елізо, не дурій!
Я похитала головою і кинулася до машини. Тут повинна бути аптечка.
— Елізо! — Арсен схопив мене за лікоть, коли я підійшла до краю.
— Йому потрібна допомога, Арсене. Я не можу просто так стояти. Я медик!
— Як ти спустишся? Хочеш поранитися?
Я похитала головою і глянула вниз. Думай. Думай, Елізо!
Глянула в салон.
— Пакет... у машині є пакет. Я з'їду на ньому вниз по снігу.
Я кинулася до авто, а Арсен заклав руки за голову, важко видихнувши.
— Будь обережна, благаю тебе.
Я нервово посміхнулася йому.
— Все буде гаразд.
План спрацював, і вже за кілька секунд я була біля машини. Мені стиснуло серце від того, що, навіть не підійшовши впритул, я помітила кров у салоні.
Підійшовши ближче, я глибоко вдихнула. Холодний розум. Тільки це зараз потрібно мені.
Я відчинила дверцята машини, які, слава богу, піддалися. Молодий хлопець лежав на сидіннях. Я торкнулася шиї, де мав бути пульс. Відчувши легке, занадто слабке, та все ж биття, я видихнула.
— Гей, ти мене чуєш?
Я торкнулася щоки хлопця, але він не відреагував. Очі були заплющені, він знепритомнів...
Я встигла надати першу допомогу і зробити все, що могла. Я не ризикувала витягати його з машини, адже хребет міг бути пошкодженим. Мені не хотілося зробити ще гірше, ніж було. Те, що він досі дихав, було справжнім дивом.
Я торкалася його щоки, легко гладячи її в очікуванні карети. Вона могла під'їхати знизу, і я повідомила про це Арсену, який переказав це медикам.
Мій погляд постійно ловив обличчя хлопця. Він був таким вродливим... і на вигляд не набагато старшим за Остапа та Дарину. В пам'яті раз за разом спливали моменти, як він обігнав нашу машину...
— Навіщо ж ти так гнав? — прошепотіла я.
Губи хлопця ледь розімкнулися, а вії легко затремтіли.
— Тш-ш-ш, спокійно, — прошепотіла я.
Його повіки ледь здригнулися, наче він спробував їх відкрити, але це не зовсім вдавалося.
— Спокійно, не перенапружуйся. Чуєш? Тобі потрібні ці сили. Скоро приїде допомога.
Але вії перестали тремтіти, і він знову провалився в небуття...
Карета приїхала, і я одразу з полегшенням видихнула.
— Елізо? Що тут трапилося? — до мене підбіг Вадим.
— ДТП, як бачиш. Пульс присутній, але в нього важкі травми. Є підозра, що постраждав хребет. Також три поранення, зовнішня кровотеча. Я більше нічого не змогла зробити...
Ми достатньо швидко зафіксували тіло хлопця і перенесли його всередину карети. Я не розуміла, чому моє серце досі не може заспокоїтися...