Розділ 4

Лев
Я прокинувся вночі. Брови насупилися від відчуття чогось важкого на лобі. Піднявши руку, я торкнувся обличчя і зрозумів, що то був рушник. Я прибрав його і, повернувши голову вбік, здригнувся. Павло сидів поруч, опустивши голову, і тихо сопів. Я глянув на тумбу, де помітив градусник і якісь пігулки. Я ні чорта не пам'ятав... Голова боліла так, наче ось-ось розлетиться. Це стосувалося і всього тіла. Біль у грудях не давав нормально дихати, через що здавалося, ніби всередині хтось просто сидить і тисне важким каменем...
Я повільно підвівся, ледь стримуючи стогін. Сівши на ліжку, скривився. Прокляття! Я почувався цілковитим інвалідом, який не може зробити бодай щось. У  кишені джинсів щось муляло. Я потягнувся рукою і дістав ключі від машини... Погляд упав на годинник.
Був майже ранок, сьома година... План з'явився швидше, ніж я зрозумів, що вже підводжуся. Я повільно встав і, опираючись то на шафу, то на стіну, вийшов із кімнати.
Я вхопився за перила, ледь не впавши... Тоді почав повільно спускатися сходами. Кожен крок здавався справжнім пеклом. Я двічі ледь не полетів униз, дякуючи лише рукам і перилам, за які встиг вхопитися. У вітальні я взув кросівки. Вдалося це не одразу, адже навіть присісти я не міг. Глянувши у вікно, зрозумів, що надворі засніжило. Мені подобалася зима... але, напевно, я не подобався їй, адже народився саме в лютому. На своє нещастя.
Якось я все ж дійшов до гаража. Саме тут стояла автівка батька. Новенька. Я розблокував її за допомогою ключа. Сів усередину і, спершись на спинку, важко видихнув. Моя рука піднялася, і я почав масажувати скроні. Чому ж так боляче?
Було бажання знову заплющити очі й просто заснути. Все моє тіло протестувало проти ідеї ще трохи протриматися, але я змусив себе стиснути кермо і завести двигун. У машині натиснув кнопку, і гараж відчинився. Я натиснув на педаль газу, і машина рушила. В очах усе пливло — чи то від снігу, що падав на вулиці, чи то від болю в тілі. У боці неприємно поколювало; я поклав руку на те місце і ледь нахилився вперед.
«Ти жалюгідний і нікому не потрібен!»
«Тільки подивися, який ти нікчемний!»
«Ненавиджу твої очі. Як у страшної жаби. Такі ж, як були в неї!»
«Можеш радіти, в тебе очі жінки, котра викинула тебе як сміття!»
«Ти ніхто. І будеш ніким!»
«Ти належиш мені. Завжди!»
«Ще раз втечеш — я тебе закопаю. Обіцяю, що живцем закрию в труні й спущу в землю!»
— Заткнися! — прокричав я, зажмуривши на секунду очі.
Голос батька нестерпно бив по думках. Здавалося, він сидить десь поруч. Зовсім близько.
— «Ти завжди належатимеш мені!»
Я тихо застогнав і відкинувся на спинку сидіння. Темний кабінет... мотузки... пасок... колючий дріт... ніж... Усе це наче оселилося в моїй голові. Шрами на спині й на грудях, які я бачу щоразу в дзеркалі...
Я підняв погляд, зауваживши машину позаду себе, і сумно посміхнувся. Погляд ковзнув у дзеркало. Зелені очі — нестерпні та втомлені — дивилися на мене просто звідти.
Телефон у кишені завібрував. Я прикусив нижню губу. Кому ж потрібен Лев? Слова батька набули сенсу... Всі його слова були правдою. І це вдарило настільки боляче. Цікаво, він буде радий моїй смерті?
Машина позаду мене почала сигналити. Я нахмурив брови, а тоді сильніше натиснув на газ. На спідометрі цифра вже перевищувала 180 км/год. Автівка ззаду знову засигналила. Що, в біса, їм потрібно? Але я не зупинився. Серце в грудях шалено калатало. Батько точно не плакатиме за мною... це навіть звучить смішно. А ось машини йому буде шкода. Це точно.
Телефон знову задзвонив у кишені, вже дратуючи мене. Але я не діставав його. Рука потягнулася до паска безпеки. Я відстебнув його. Це кінець... я втомився.
Мені набридло. Павло постійно питає, як я, — і єдина відповідь, яку він чує, це «все гаразд». Але це, в біса, не так! Мені набридло життя. Вічний біль, який став уже постійним. Я ковтав щодня по три таблетки, якщо не більше, але вони не допомагали. Я намагався померти... але жодного разу не вдавалося. А батько... він завжди бив. Завжди було боляче, але він... що б не було, він не вбивав мене. Ніколи. Завжди залишався той єдиний удар, який варто було б завдати, але він не робив цього...
Цього разу в мене все повинно вдатися. Точно.
Машина позаду знову засигналила і поблимала фарами. Я заплющив очі, натиснувши на газ, а тоді... відпустив кермо. Машина злетіла в прірву... Останнє, що я пам'ятаю, це як тіло сильно хитнуло від удару, а потім... темрява. Нарешті кінець.