Розділ 3

— Леве!
Я кинувся до хлопця. Рука миттю торкнулася його щоки. Чорт, він був холодним. Я торкнувся шиї і заплющив очі, подумки промовляючи:
«Будь ласка... будь ласка...»
Легкий пульс бився під моїми пальцями. Я видихнув, забираючи руку, і почав легко плескати хлопця по щоках.
— Леве. Леве, прокинься!
Я ледь підвищив тон, і брови хлопця зійшлися. Вії затремтіли, і повіки ледь піднялися.
— Павле... — прошепотів він.
Я з полегшенням видихнув. В одну мить я вже злякався, що він помер. Хоча я чудово знав: Лев занадто багато разів уже був за крок до смерті. Здавалося, його життя складається з одного болю і нічого більше, і це вбивало мене.
— Господи. Чому ти не пішов до кімнати? Сильно болить?
— Я...
Я відчув, як тіло хлопця напружилося. Спершись на стілець, він спробував вирівнятися, але губи скривилися від болю, і я поклав руку йому на плече.
— Спокійно. Зачекай.
Я підвівся, а тоді просунув руку під ноги Лева і підняв його. Одна з його рук безсило звисала через моє плече.
— Я можу і сам, — прошепотів той. — Я вже не маленький.
Я закотив очі.
— Якщо я вже прийшов, то допоможу тобі.
— Я важкий...
— Леве, достатньо, — можливо, мій тон і здався суворим, але впертість цього хлопця попри все інколи дратувала мене не на жарт. Він не хотів приймати допомоги, ніколи не скаржився і навіть не скиглив. Попри все він... тримав усе в собі. Мені просто було страшно від того, що ж відбудеться, коли його терпіння просто... лусне.
Я поніс його коридором, а голова Лева лягла мені на плече.
— Я просто вирішив посидіти трохи. Все гаразд, — пояснив він, наче виправдовуючись.
— Все гаразд, Леве. Я не запитую тебе, чому ти там сидів.
Я повільно опустив його на ліжко.
— Дати тобі таблетку? — спитав я.
Він ледь кивнув головою.
— У верхній шухляді комода, — прошепотів він, а тоді повільно підвівся на ліктях.
Я дістав майже порожню баночку від пігулок і нахмурив брови.
— Я тільки минулого тижня купив її, Леве, — сказав я, дістаючи звідти одну пігулку. З тридцяти штук, які там були, залишилося тільки десять.
Я простягнув йому ліки.
— Тебе треба відвезти в лікарню. Постійно ковтати знеболювальне не допоможе.
Я взяв графин, налив у склянку води і також простягнув Левові. Не міг не помітити, як його рука ледь тремтить.
— Зі мною все гаразд.
Я знову закотив очі.
— Перестань так постійно всім говорити. Хоча б мені припини брехати.
Він ковтнув пігулку, і я забрав склянку, дивлячись, як він кладе голову на подушку. Рука хлопця лягла на бік, і я важко видихнув.
— Вранці відвезу тебе в лікарню.
— Навіщо?
— Не сперечайся зі мною! Тобі погано, і не заперечуй цього.
— Мені постійно погано, Павле! Вже тринадцять років. Уявляєш? І ти сам знаєш, що лікар мені нічим не допоможе. А... він, якщо дізнається, то буде ще гірше.
Я похитав головою, стиснувши зуби.
— Мені відверто начхати на твого батька. Якщо він спробує мене звільнити — у нього це й так не вийде. Що він мені зробить?
Лев розплющив очі, а тоді глянув на мене. Біль і втома, здається, змішалися в них... і моє серце стиснулося. Мені було сорок шість років, і відтоді, як у цьому будинку з'явився Лев, мені ніяк не стає легше. Я постійно відчуваю провину. Чому я, бляха, не можу його захистити?
— Будь ласка, Павле. Ми спробували один раз. З мене достатньо. Я... змирився. І ти спробуй.
Я похитав головою. Це була відверта брехня. Неможливо звикнути до болю. Ніяк.
— Якщо тобі вранці не полегшає, я відвезу тебе в лікарню. Якщо він зламав тобі ребро, то це не жарти, Леве. І я нічого не хочу слухати. А ось це, — я взяв баночку з ліками, — я заберу. Якщо щось знадобиться — дзвони.
Я вийшов, зачинивши за собою двері. Через дві години я не стримався і знову зайшов у будинок.
Хлопець спав на спині, на його чолі я помітив піт. Коли рука торкнулася обличчя, я втомлено видихнув, зрозумівши, що в нього жар. Прокляття!