Розділ 2

— Сподіваюся, цього разу ти все ж таки їх затямиш, — сказав він, а я ледь розплющив повіки. Все моє тіло пекло, наче його занурили у вогонь.
Батько задоволено посміхнувся, потираючи руки. Я заплющив очі, намагаючись знайти в собі спокій... якусь тишу, котра могла б погасити фізичний біль. Я глибше вдихнув: ще трохи, і я опинюся на своєму ліжку... де зможу вчергове наковтатися пігулок і заснути до завтрашнього дня. Пройде тиждень, і... наступної п'ятниці все знову повториться. Клята систематика.

Я відчув, як шнур на моїх руках розслабився; він забрав його, кладучи в шухляду.
— Я їду у відрядження, — батько криво посміхнувся. — Але до п'ятниці повернуся, не хвилюйся. Будь чемним хлопчиком і не завдавай мені проблем.
Він підійшов ближче. Його рука різко смикнула мене за волосся, і я скривився.
— Ти мене зрозумів?
Я хмикнув.
— Куди ж я втечу? 
Батько посміхнувся, а тоді відпустив мене.
— Чудово.
Він повільно пішов, і я тільки почув, як гримнули двері за ним. Так було завжди... Він ніколи після не шкодував про скоєне. Ніколи не робив винятків... навіть не турбувався про те, щоб я хоча б якось доліз до своєї кімнати. Я глибоко вдихнув, а на мої очі накотилися сльози.
Я намагався... я робив усе, щоб стати гідним сином. Щоб він перестав... завдавати мені болю. Щоб він... полюбив мене. Інколи мені здавалося, що я був би готовий терпіти ці побої і всі знущання, але тільки щоб... хоча б один день він побув для мене батьком. Тим, хто любить і... турбується.
Спочатку я думав, що причина в мені. Я почав вчитися на відмінно. Намагався привернути його увагу, але все... ставало дедалі гірше.
Я вірив, що вона прийде... якщо ж він мене не любить, то вона прийде і врятує. Але з кожним роком я все більше переконуюся в словах батька. Я... жалюгідний і не потрібен нікому. А ще не заслуговую... на таку дурню, як любов. І я не знаю, що варто зробити, щоб... здобути її.
Здавалося, я від народження був приречений на її відсутність. Моя мати... за словами батька і статтями, котрі я прочитав в інтернеті, — вона просто віддала мене йому. А ще... хотіла позбутися навіть тоді, коли була вагітна мною. Зараз я шкодував, що їй це не вдалося зробити. Моє життя дедалі більше починало здаватися пеклом, з якого я не можу вибратися. Я просто... повільно згораю.
Я переборов дурну втому і все ж повернув голову вбік. Біля стільця, на якому я сидів, був невеликий журнальний столик. Я нахмурив брови, помітивши там ключі. Мої пальці повільно потягнулися до них. Я скривився, коли спина ледь відірвалася від спинки крісла.
Холодний метал опинився в моїй долоні. Це були ключі від його машини. Від нової машини, котра заслуговувала більше його уваги та любові, аніж я...
 "Ти ніколи не наблизишся до неї, якщо не хочеш залишитися без рук" 

 Слова батька прозвучали в моїй голові. Саме так він сказав, коли купив її.
Не знаю навіщо, але я всунув ключі в кишеню своїх джинсів. Голова відхилилася назад. Я трохи посиджу... а тоді піду до своєї кімнати. Мої очі повільно заплющилися. Трішки... мені варто тільки трішки посидіти.

Павло (охоронець Лева)

Я стояв під будинком, коли Дмитро вийшов на вулицю. Мої кулаки стиснулися. Сьогодні була п'ятниця. І я чудово знав, звідки він вийшов. Ростик виніс його валізу з будинку. Той почав нишпорити по кишенях.
— Я ключі забув. Поїдемо на цій, — сказав він, киваючи на мою машину.
Я передав Ростикові ключі.
— Вона заправлена хоча б? — прошепотів той.
Дмитра ненавиділи всі в цьому будинку. Здавалося, те, що говорили про нього у цілому місті, було тільки сном. А можливо, причина в тому, що просто всі ми знали, який він насправді зі своїм сином...
— Так, — сказав я.
Ростик врешті сів у авто, і вони поїхали до аеропорту. Дмитро летів на тиждень у відрядження до Італії. Я з полегшенням видихнув, розуміючи, що всі ці дні Левові хоча б трохи буде легше. Надворі повільно почав пролітати сніг. Був початок грудня. І він нарешті починав падати.
Я повернувся до будинку. Погляд зупинився на вікнах, де всюди було ввімкнене світло — крім двох кімнат: кабінету Дмитра та Лева.
Зазвичай хлопець достатньо швидко повертається до себе в кімнату, вмикаючи світло. Лев боявся темряви, саме через це в нього завжди було ввімкнено. Моє серце пришвидшило ритм... Я похитав головою і покрокував до будинку, заходячи всередину.
Я був охоронцем для Лева відтоді, як той тільки сюди приїхав у свої п'ять місяців. Але водночас я відчував шалену провину, що не міг захистити хлопця перед його власним батьком. Що ж я за охоронець такий?
Я зайшов до кімнати Лева і нахмурив брови, не знайшовши його там. Мої кроки пришвидшилися, і я залетів у кабінет Дмитра.
— Леве!
Мої очі розширилися, а дихати стало важко. Я кинувся до фігури, котра непорушно сиділа на стільці.

Дорогі читачі, не забуваємо ставити зірочки та додавати книгу до бібліотеки, кому вона цікава) Буду рада будь якому активу❤️