"Розмова крізь відстань"

Надя тихо, наче тінь, підвелася з крісла, намагаючись не рипіти паркетом. Вона кинула швидкий погляд на ліжко: Мія солодко посапувала, уткнувшись носиком у плюшеве вухо ведмедика, а поруч так само глибоко й міцно спав Андрій, повністю розслабившись після важких процедур у санаторії. На підвіконні, підсвічені м’якими полудневими сутінками, рівним рядочком лежали вчорашні одеські камінці, які донька так дбайливо охороняла.
Надя обережно прослизнула крізь скляні двері на балкон і прикрила їх за собою, залишаючи в кімнаті затишну тишу. Тінисте подвір’я Олексія внизу відпочивало від спеки під розлогим горіхом. Повітря на балконі було гарячим, але тут, у затінку, воно здавалося дивовижно свіжим, просякнутим тонкими нотками розігрітої лаванди та далеким, ледве вловимим подихом моря.
Вона сіла в глибоке плетене крісло, з полегшенням витягнула ноги й нарешті дістала з кишені свій мобільний. Екран блимнув, показуючи кілька пропущених сповіщень. Надя знайшла потрібний контакт і натиснула на кнопку виклику. Телефон у трубці йшов гудками недовго — вже за кілька секунд пролунав рідний, такий знайомий і трішки схвильований голос Сабіни.
— Надюш! Ну нарешті! — майже вигукнула сестра, і Надя прямо крізь кілометри відчула її щиру посмішку. — Я вже з самого ранку собі місця не знаходжу, весь час на телефон поглядаю. Як ви добралися? Як потяг? Як Мія перенесла дорогу? Розповідай усе, не партизань!
Надя тихо засміялася, притискаючи слухавку до вуха й мимоволі розслабляючи плечі.
— Привіт, Сабінчик. Все добре, видихай. Доїхали чудово, хоч тринадцять годин у потязі — це ще те випробування. Мія половину дороги проспала, а іншу половину розглядала все навколо, як велике диво. Твої пиріжки нас просто врятували! Ми їх і в потязі жували, і вчора на дикому пляжі замість обіду розібрали. Так що передай мамі величезне дякую, вони неймовірно смачні.
— Ой, ну слава Богу, а то я переживала, щоб не зіпсувалися в такій духоті, — з полегшенням зітхнула Сабіна. — А де ви зараз? Що за гостьовий будинок? Олексій вас нормально зустрів?
— Будинок просто чудовий, — Надя окинула поглядом затишну веранду й зелень навколо. — Чистота неймовірна, лад такий, що моє серце вихователя просто співає. Нам дістався номер на другому поверсі з великим балконом. А внизу така класна літня кухня під виноградом, ми там уже і вечерю вночі готували, і сьогодні омлет із грінками на сніданок смажили. Господар дуже приязний, усе показав, усе розповів.
— Ну а море? Море яке? Ви вже ходили? — у голосі Сабіни звучала така дитяча цікавість, наче вона сама зараз збиралася бігти на узбережжя.
— Ходили, і вчора, і сьогодні, — голос Наді став м'якшим, наповнюючись тим теплим спокоєм, який вона відшукала на березі. — Вчора Олексій підказав стежку на дикий пляж. Там такі круті глиняні схили, величезне каміння, валуни обточені... Покупатися не вийшло, бо хвилі сильно били, зате Мія весь вечір розбирала камінчики, фортеці з них будувала. А сьогодні зранку Андрій уже розізнав дорогу в інший бік, і ми пішли на великий піщаний пляж. Сабін, там така краса! Пісок чистий, теплий, море лагідне, зелене... Мія вперше ніжками в воду зайшла, стільки крику й радості було, на весь пляж!
— Уявляю цю картину, — засміялася Сабіна. — А Андрій як? Як його спина після дороги?
Надя на мить замовкла, дивлячись на верхівки дерев, і її погляд став серйознішим.
— Знаєш... він сьогодні вже о восьмій ранку ходив на перші процедури в санаторій. Лікар його оглянув, поклали на ці одеські лікувальні грязі, масаж зробили. Повернувся об одинадцятій зовсім іншою людиною. Каже, що спину відпустило, м'язи розслабилися. І головне — приніс Мії величезний набір для піску з відерцем і великого надувного дельфіна. Вони потім на пляжі дві години разом такий замок будували, з ровами, мушлями прикрашали...
Вона зробила паузу, перебиpaючи пальцями край свого легкого халата.
— Ми вчора ввечері тут, на балконі, вперше за стільки часу поговорили спокійно. Без криків, без звинувачень. Він пообіцяв, що сам вирішить усі питання з тими домашніми боргами, як тільки повернемося. Я бачу, як він старається, Сабін. Він дуже хоче все виправити. І мені вперше за ці місяці здається, що у нас є шанс усе налагодити.
— Надюш, я так рада за вас, ти навіть не уявляєш, — тихо й дуже щиро промовила Сабіна. — Ви обоє заслуговуєте на цей відпочинок. Забудь зараз про роботу, про плани, про звіти. Просто дихай цим повітрям і будь поруч із родиною. Ви все зможете, я в вас вірю.
— Дякую, моя хороша, — Надя відчула, як до горла підкотив теплий клубок від вдячності подрузі. — Ну ладно, біжи до справ, а я піду трохи відпочину, поки мої сплять. Увечері, як спаде спека, плануємо знову вийти до моря або прогулятися містом.
— Давай, цілуй Мію і тримайтеся разом! Зідзвонимося!
Надя натиснула відбій, опустила телефон на коліна й глибоко, на повні груди вдихнула гаряче південне повітрі. Розмова з подругою ніби остаточно зафіксувала це нове, щасливе почуття всередині неї. Напруга минулих тижнів зникала, поступаючись місцем спокійній, впевненій вірі в майбутнє.