"Перший дотик моря"

Мія не йшла — вона буквально летіла вперед, міцно притискаючи до себе блакитного надувного дельфіна. Андрій крокував поруч, його велика долоня надійно тримала маленькі пальчики доньки, а погляд був прикутий до хвиль, що лагідно накочувалися на золотавий берег. Надя залишилася сидіти на рушнику. Вона злегка нахилила голову, сховавшись від палючих променів під крисами свого капелюха, і просто спостерігала за ними. Вперше за дуже довгий час її серце не стискалося від тривоги за завтрашній день.
Що ближче вони підходили до лінії прибою, то дрібнішим і вологішим ставав пісок під їхніми босими ногами. Він приємно холодив ступні, залишаючи глибокі чіткі сліди, які миттєво змивала прозора піна.
— Тату, дивись, воно підповзає! — Мія з вереском відскочила назад, коли перша, зовсім крихітна хвиля торкнулася її пальчиків. Вона задивіться на воду з сумішшю захвату та легкого остраху, який завжди буває під час першої зустрічі з чимось величезним і невідомим.
— Воно не підповзає, сонечко, воно з тобою вітається, — Андрій лагідно посміхнувся і присів поруч із нею на коліна, абсолютно не боячись замочити шорти. — Ану, давай разом. Тримайся за мене.
Він міцно обхопив її за талію, і вони зробили ще один крок уперед. Наступна хвиля, більша й сміливіша, з шумом накотилася на берег, обдавши їхні ніжки приємною, бадьорою прохолодою. Вода в цьому місці була дивовижно чистою — крізь зеленкувату товщу Надя навіть здалеку бачила, як на дні перекочуються маленькі камінчики та уламки мушель.
Мія на мить завмерла, прислухаючись до нових відчуттів, а потім її обличчя осяяла така щира, безмежна радість, яку можна побачити лише в дитинстві. Вона почала весело тупати ніжками по воді, підіймаючи навколо себе цілі фонтани блискучих бризок. Блакитний дельфін нарешті торкнувся своєї рідної стихії, погойдуючись на дрібних хвильках під надійним наглядом батька.
— Мамо! Мамо, дивись, я плаваю! Воно зовсім не холодне! — кричала Мія через плече, махаючи вільною рукою.
Надя махала їй у відповідь, відчуваючи, як очі мимоволі наповнюються теплими сльозами щастя. Вона дивилася на Андрія, який обережно підтримував доньку, страхуючи її від кожної сильнішої хвилі, і бачила в його постаті того самого чоловіка, в якого колись закохалася — надійного, турботливого й здатного захистити свій маленький світ від будь-яких штормів.
Побутові проблеми, борги та невирішені розмови, що чекали на них удома, нікуди не зникли. Але зараз, під цим безкраїм одеським небом, під звуки дитячого сміху та лагідний шум прибою, Надя дозволила собі просто бути щасливою жіночій душі. Море прийняло їх, змиваючи разом із піною всі залишки минулих образ і даруючи надію на те, що все обов'язково налагодиться.