"Пляжний марш-кидок"

Андрій упорався зі сніданком за лічені хвилини. З літньої кухні він повернувся ситий, задоволений і з новими силами. У номері на другому поверсі відразу закипіла робота. Тепер, коли у них був чіткий план і повний комплект спорядження, збори нагадували злагоджену тактичну операцію.

​Надя методично складала речі у велику пляжну сумку. Туди відправилися великі махрові рушники, сонцезахисний крем із високим рівнем захисту (бо південне сонце вже починало припікати по-дорослому), пляшка прохолодної води та, звісно ж, паперовий пакет із новими Мієними скарбами. Сама дівчинка ні на крок не відходила від батька, який у цей час займався найвідповідальнішою справою — надував великого блакитного дельфіна. Андрій робив глибокі вдихи, його міцні груди колесом здіймалися під спортивною майкою, а Мія з захватом спостерігала, як гумова іграшка поступово оживає, набуває форми й стає пружною.

​— Ну все, приймай роботу, капітане! — Андрій із посмішкою передав доньці величезного дельфіна, який був ледве не більшим за саму дівчинку.

​Мія обхопила іграшку обома руками, гордо піднявши голову. Надя критично оглянула свою маленьку команду, перевірила, чи надійно зав'язані панамки, і закинула сумку на плече.

— Усі готові? Тоді висуваємося. Тільки цього разу, Андрію, давай без екстремальних спусків і диких круч. Нам потрібен нормальний, цивілізований пляж із пісочком, де дитина зможе спокійно побігати.

​— Буде зроблено, товаришу головний вихователю! — відчеканив Андрій, весело підмигнувши доньці. — Я по дорозі назад у місцевих усе розпитав. Якщо повернути за рогом не ліворуч, а праворуч, там є чудовий, пологий спуск, який веде прямо до великого загального пляжу. Жодного каміння, тільки чистий пісок.

​Вони зачинили номер, спустилися вниз і знову ввели тризначний код на хвіртці, залишаючи затишний дворик Олексія позаду. Велика пральна машина в побутовому блоці все ще тихо погукувала, а на літній кухні Галина з Полтави вже про щось жваво гомоніла з іншими відпочивальниками. Попереду був справжній, гамірний приморський день.

​Дорога в цей бік виявилася зовсім іншою. Замість безлюдної глиняної стежки вони йшли повз акуратні курортні вілли, маленькі кав’ярні, звідки пахло солодкою випічкою та лимонадом, та ятки з сувенірами, надувними матрацами й солом’яними капелюхами. Одеса навколо вирувала життям, неспішним, розслабленим і по-справжньому літнім. Мія йшла посередині, міцно тримаючи маму й тату за руки, а під пахвою у неї велично погойдувався надувний дельфін. Кишені її шортів більше не дзвеніли камінцями, але в очах горіло таке очікування, що Надя мимоволі прискорювала крок.

​За кілька хвилин приватний сектор закінчився, і провулок вивів їх до широкої асфальтованої алеї, яка плавно спускалася донизу. І ось тоді вони нарешті побачили його — справжній, величезний піщаний пляж.

​Скільки сягало око, тягнулася золотава смуга дрібного, прогрітого сонцем піску. Море тут було зовсім не таким, як учора на дикому березі — воно не штормило, не билося об гострі скелі, а лагідно, з тихим шелестом накочувало прозорі зеленкуваті хвилі на берег, залишаючи на піску білу мереживну піну. Натовп людей уже відпочивав під яскравими парасольками, діти будували фортеці, а в повітрі стояв той самий неповторний пляжний гул, змішаний із вигуками продавців кукурудзи та пахлави.

​— Мамо, тату, дивіться! Скільки пісочку! — Мія вирвала свої ручки й підбігла до самого краю алеї, де починався чистий пляж. Вона скинула свої рожеві босоніжки прямо на травеу й уперше ступила босими ніжками на теплий, м'який пісок.

​Надя з Андрієм зупинилися поруч, оглядаючи це безкрає золоте поле. Надя глибоко вдихнула гаряче, солоне повітря й відчула, як десь глибоко всередині остаточно зникають залишки робочих турбот та домашньої тривоги. Вони прийшли куди треба. Попереду був цілий день біля справжньої води, і цей день належав тільки їм.