"Повернення та перші плани"

Сонце піднялося вище, і затишний дворик гостьового будинку повністю залило яскравим, по-справжньому південним світлом. Надя все ще сиділа на балконі, повільно потягуючи вже прохолодну каву. Вона спостерігала, як легкий вітерець ворушить листя розлогого горіха під вікном. Мія в кімнаті затихла — перебирала своїх ляльок, розсаджуючи їх на новому розкладному ліжку, яке вже встигла оголосити своїм власним замком. Побутова метушня та тринадцять годин у потязі нарешті відпустили Надю, залишивши натомість приємну млість у тілі.
Саме в цей момент знизу пролунав знайомий металевий клацаючий звук — хтось увів тризначний код на вхідних воротах. Надя нахилилася через перила балкона й побачила Андрія. Він ішов упевненим кроком, але в його постаті вже не було тієї затиснутості й напруги, з якою він залишав дім кілька годин тому. Побачивши дружину на балконі, він зупинився й задер голову вгору, мружачись від сонця. На його обличчі вперше за останні дні з’явилася слабка, але щира посмішка.
— Я повернувся! — гукнув він напівголосом, щоб не турбувати сусідів. — Уже піднімаюся.
За хвилину двері номера тихо рипнули, і Андрій зайшов у кімнату. Мія миттєво кинула свої іграшки й підбігла до батька, обхопивши його за міцні статурні коліна.
— Тату! А ми вже кашу їли з бутербродами! А ти де був? Ми скоро підемо на море? — засипала вона його питаннями.
Андрій підхопив доньку на руки, поцілував у щоку й обережно посадив назад на ліжко.
— Був у санаторії, сонечко. Оформив усі папери. На море підемо прямо зараз, тільки тато розкаже мамі новини, і будемо збиратися.
Надя підвелася з плетеного крісла і зайшла з балкона в кімнату. Вона трималася спокійно й дещо відсторонено, але в її погляді вже не було тієї гострої криги, що під час розмови на домашньому подвір'ї. Вона бачила, що Андрій дійсно повернувся з хорошим настроєм, і це мимоволі передалося і їй.
— Ну, розповідай, як усе пройшло, — Надя сіла на край великого ліжка, склавши руки на колінах. — Що сказали лікарі? Який у тебе графік процедур?
Андрій підійшов до столу, поклав туди товсту медичну книжку з печатками та пластикову картку-перепустку в санаторій. Він присіг на одне з м’яких крісел навпроти Наді й полегшено зітхнув.
— Все пройшло набагато краще і швидше, ніж я думав, — почав він, активно жестикулюючи. — Черг майже не було, мене прийняв головний лікар реабілітаційного відділення. Оглянув, розпитав про роботу, про наші виїзди в ДСНС. Коротше, розписали мені повний курс. Там і лікувальні грязі, і спеціальний масаж для спини, і фізіопроцедури. Навіть басейн із морською водою є, якщо на вулиці буде прохолодно.
— І коли тобі треба туди ходити? — запитала Надя, подумки вираховуючи, як це вплине на їхній спільний час із Мією. — Щодня?
— Так, щодня, крім неділі, — кивнув Андрій. — Але графік підібрали просто ідеально. Усі мої процедури поставили на ранок — з восьмої до одинадцятої години. Лікар сказав, що для організму так краще, та й мені зручно. Я якраз вранці бігатиму туди, поки ви відпочиваєте чи снідаєте, а об одинадцятій я вже повністю вільний. Увесь інший день — наш. Будемо разом ходити на пляж, гуляти містом, відпочивати.
Надя слухала його, і всередині неї остаточно зникали залишки ранкового роздратування. Такий графік дійсно вирішував безліч питань. Їй не доведеться одній сидіти з дитиною цілими днями, та й Андрій отримає повноцінне лікування, яке після його важкої роботи рятувальника було просто необхідним для здоров'я.
— Це справді хороший варіант, — тихо погодилася вона. — Головне, щоб ти не пропускав і пройшов усе до кінця. Зі спиною жартувати не можна, сам знаєш.
— Обіцяю, жодної процедури не пропущу, — серйозно відповів чоловік, дивлячись їй прямо в очі, ніби намагаючись надати цьому слову «обіцяю» особливої ваги після всього, що сталося. — Я розумію, що це важливо.
Він підвівся з крісла, підійшов до своєї сумки й дістав звідти великий пляжний рушник і сонцезахисний крем, які Надя виставила заздалегідь. Його обличчя знову стало діловим та рішучим.
— Ну що, дівчата? Головні справи на сьогодні зроблено, житло є, санаторій оформлено, — Андрій плеснув у долоні, хитро поглядаючи на Мію. — Хто останній до моря, той...
— Я перша! Я перша! — закричала Мія, підстрибуючи на ліжку й хапаючи свій надувний круг, який Надя вже встигла трохи підірвати повітрям.
Надя дивилася на них і вперше за довгий час відчула, як губи самі собою розпливаються в легкій посмішці. Вона підійшла до дзеркала, поправила волосся і взяла пляжну сумку. Побутові проблеми, борги та невирішені розмови нікуди не зникли — вони чекали на них удома, у закритих конвертах та телефонних повідомленнях. Але зараз, під цим безкраїм одеським небом, під звуки чайкових криків, що долинали крізь відчинене вікно, Надя вирішила дозволити собі бути просто щасливою мамою та жінкою у відпустці. Хоча б на кілька годин. Хоча б заради Мії, яка вже стояла під дверима, міцно тримаючи тата за руку й підганяючи маму поглядом.
— Ходімо вже, мандрівники, — сказала Надя, закриваючи сумку. — Олексій казав, тут рівно сім хвилин прямим курсом. Перевіримо його слова.