"Тринадцять годин під стукіт коліс"

Ранок останнього дня перед відпусткою почався не з кави, а з відчуття залізобетонної рішучості. Надя прокинулася ще до світанку. В кімнаті було сіро й прохолодно, а поруч важко дихав уві сні Андрій. Вона дивилася на його застигле обличчя і думала про те, як дивно влаштоване життя: ще вчора вона готова була зібрати речі й піти, а сьогодні збирає валізи, щоб їхати з ним до моря. Але тепер це була не просто відпустка — це був іспит для їхньої сім’ї.
На роботі день пролетів як одна мить. Надя намагалася встигнути все: дозаповнювати журнали, здати звіти Раїса Василівні та надати останні настанови Олесі Михайлівні.
— Олесю, я залишаю вам ключі від шафи, — Надя передала зв’язку молодій виховательці. 

— Пам’ятайте про режим. Якщо виникнуть питання — пишіть, я буду на зв’язку, хоч і на морі.
Повертаючись додому, Надя вперше дозволила собі подумати про море не як про проблему, а як про порятунок. Їй потрібно було вимити цю втому солоною водою. Вдома панував збиральний хаос. Мія крутилася біля великої валізи, намагаючись втиснути туди свого гумового фламінго.
— Мамусю! А ми точно сьогодні сядемо на поїзд? — дівчинка сяяла. — Сабіна казала, що ми будемо спати на поличках!
— Точно, сонечко. Прямо ввечері й сядемо, — Надя присіла поруч, перескладаючи речі.
Вечірній перон зустрів їх запахом мазуту та гамірною юрбою. Андрій ніс дві важкі валізи, його обличчя було зосередженим. Він намагався бути корисним: перевіряв квитки, допомагав Наді піднятися по високих сходинках вагона, влаштовував багаж під нижніми полицями. Коли потяг смикнувся і повільно рушив, Мія прильнула до вікна, проводжаючи поглядом вогні рідного селища
— Мамо, дивись, ми їдемо! Справді їдемо! — захоплено вигукувала дитина.
Надя постелила ліжка. Свіжа, трохи волога залізнична білизна пахла чистотою і чимось таким, що нагадувало дитинство. Коли Мія нарешті вгамувалася і заснула на верхній поличці, у купе запала важка тиша, яку розрізав лише ритмічний стукіт коліс. Тринадцять годин дороги. Ціла ніч попереду.
Андрій сів навпроти неї. Тьмяне світло нічника вихоплювало лише половину його обличчя.
— Надь, — тихо покликав він. 

— Ти взяла гроші на житло?
— Взяла. Вони в мене в сумці, — відрізала вона, не дивлячись на нього.

 — Я все порахувала. Нам вистачить, якщо не будемо тринькати на дурниці.
Андрій зітхнув і відкинувся на спинку сидіння.
— Я знаю, що ти мені зараз не віриш. Але я вдячний, що ти поїхала. Заради Мії. І заради нас.
— Я поїхала заради доньки, Андрію,

 — Надя повернула голову до вікна, де в повній темряві пролітали тіні дерев. 

— Про «нас» ми поговоримо пізніше. Зараз мені просто хочеться доїхати без нових сюрпризів.
Вона заплющила очі, але сон не йшов. Під цей нескінченний «тук-тук, тук-тук» у голові прокручувалися цифри боргів, обличчя Олесі Михайлівни, суворе обличчя Раїси Василівни й той момент, коли вона вперше побачила повідомлення в телефоні чоловіка. Потяг ніс їх у невідомість. Вона відчувала, як кожна мить віддаляє її від домашніх проблем, але розуміла, що вони їдуть разом із ними в цьому ж купе, заховані десь глибоко в сумління Андрія.
О третій годині ночі вона підвелася, щоб поправити ковдру Мії. Дівчинка всміхалася уві сні — їй точно снилося море. Надя подивилася на чоловіка. Він спав, міцно зчепивши пальці, навіть уві сні не відпускаючи напругу.
«Тринадцять годин, — думала вона, повертаючись на свою полицю. 

— Тринадцять годин між минулим, де була брехня, і майбутнім, яке ми маємо побудувати заново на березі Одеси».
Коли за вікном почало сіріти й з’явилися перші ознаки південного пейзажу — низькі акації та безкраї степи, — Надя відчула дивне тремтіння. Це не був страх. Це було передчуття великої води, яка, за легендами, могла змити будь-який біль.
— Скоро Одеса, — прошепотіла вона сама до себе, коли поїзд почав сповільнювати хід, наближаючись до перону.