22.

Мене розглядають, як восьме диво світу. Я розумію їх, адже сама була б шокована побачити  щось подібне. Та себе дивом зовсім не вважаю.  Я - сила, руйнівна стихія! Якби те, що зараз і є моєю душею, перейшло до Веліанта, нікого з нас не було б уже в живих. 

- Мені треба… вийти на вулицю, - відступаю від усіх та прямую до виходу. Не хочу, щоб хтось йшов за мною. Мені треба побути наодинці з собою та прийняти той факт, що моє життя більше ніколи не буде таким, як раніше. 

Поки йду довгим коридором, на мене дивляться усі. Знаю, що мої очі продовжують горіти фіолетовим світлом, і, напевно, збоку це виглядає страшно, а, можливо, і красиво. Я чую думки тих, хто зустрічається на моєму шляху. Вони бояться, не розуміють, а дехто навіть хоче стати такою як я. Смішні вони… зовсім не розуміють, що це не щастя і не подарунок долі. Це прокляття, з яким мені доведеться жити або ж померти. 

На вулиці світить сонце і здається, що день просто прекрасний. Зупиняюся у дворі та прикриваю очі. Чую, як сила струїться моїми судинами і заповнює кожну клітинку тіла. Моя сила не закінчується на баченні привидів та читанні думок. Я можу знищувати, а можу і дарувати життя. Шкода лише, що своє врятувати не в силі. 

Герман виходить на вулицю та зупиняється за кілька метрів від мене. Я не бачу його, але відчуваю хвилювання, яке хвилями доноситься до мене. Герман не вважає мене неймовірною, він просто хвилюється, і це дійсно приємно. Повертаюся обличчям - і його погляд зупиняється на моїх очах. Його не лякає фіолетовий блиск, він просто намагається не звертати на нього уваги.

- Як ти? - таке звичне питання з його уст. 

- Добре, - і це дійсно правда. 

- Я маю на увазі… ця сила в тобі… я не знаю, як тепер… - здається, він намагається бути чесним зі мною, але виходить так собі. Герман не може підібрати правильні слова, та я і так його розумію. 

- Я все та ж Віта, - торкаюся долонею його щоки - і сила сильніше бринить у судинах. - Практично нічого не змінилося. Лише колір моїх очей.

- А ще тепер ти читаєш думки та бачиш привидів, - хмикає хлопець. - Віто, я до останнього був проти, щоб ти приймала цю силу. Але вибору дійсно не залишилося. 

- Я знаю, - роблю крок назустріч і між нами практично не залишилося вільного простору. - А ще знаю, що ти до останнього подиху будеш мене захищати. Тільки… не варто цього робити. Цей бій лише мій та Веліанта. Лише я можу його здолати. 

- Пропонуєш мені запастись попкорном і спостерігати за цим дійством з перших рядів? - бурчить хлопець.

- Чудова ідея! Ти сам запропонував, - посміхаюся, а Герман нервово хмикає у відповідь. 

- Знаєш, я хотів би запросити тебе на побачення, коли все закінчиться. Можливо, твої очі повернуться до нормального стану, коли Веліант помре…

- Тобі не подобається фіолетовий? - посміхаюся.

- Ну, як тобі сказати? Мені потрібен час, щоб звикнути, - додає Герман. - А ще до цих куль у твоїх руках та до того, що ти чуєш мої думки. 

- Я не чую твої думки, - пояснюю. - Я лише відчуваю те саме, що відчуваєш ти. 

- Справді? - дивується хлопець. - І кого ще ти відчуваєш?

- Усіх, - щиро відповідаю. - Але тебе по-особливому. Можливо, тому, що кохаю тебе. Це почуття змушує мене вкриватися сиротами, коли ти поруч, та постійно дивитися на твої уста. Чому ми з тобою так мало цілуємося?

- А знаєш, мені починають подобатися твої зміни, - хмикає весело Гліб. - Твоя прямолінійність вбиває наповал. 

- То ти мене поцілуєш? - мені дійсно більше не хочеться приховувати від нього свої почуття. Можливо, це тому, що тепер я знаю, яким коротким може бути саме життя? 

Германа не треба просити двічі. Він обіймає мене за плечі і цілує так, що світ навколо перестає існувати. Є лише ми і більше нічого. І ось це "ми" стає моїм всесвітом, тією точкою, куди мені хочеться постійно повертатися, і заради якої я буду боротися до кінця. Я маю знищити Веліанта, маю сходити на побачення з Германом і спробувати жити нормальним життям, наскільки це взагалі можливо у моєму стані. Ця сила може бути і даром, якщо правильно нею користуватися. Я можу допомагати людям, можу врятувати життя. Знаю, що можу все, тільки якщо виживу після сутички з Веліантом. Я маю вижити, адже з цією силою зможу змінити світ. 

Ми  повертаємося у будівлю разом, тримаючись за руки. Просто мені так хочеться, а Герман не може мені відмовити. Та я відчуваю, що він також щасливий. Ці прояви уваги не залишають байдужими нікого з нас. Ми обоє заслуговуємо на ці моменти, коли можна просто бути собою, кохати і показувати свої почуття.

Ми разом проходимо у їдальню, сідаємо за стіл та одночасно посміхаємося. Це так мило і навіть цікаво - бути звичайною дівчиною, котра прийшла на обід зі своїм хлопцем, і байдуже, що я далеко не звичайна. І що в будь-яку мить все це може закінчитися. 

- А ми вас усюди шукаємо! - до нас за стіл сідають Гліб з Лолою. - Віто, твої очі це щось!

- Ну хоча б хтось зацінив! - хмикаю. 

- Ви така красива пара! - мрійливо заявляє Лола. 

- Ви також, - киваю на Гліба. 

- Ти про що? - Лола густо червоніє, а Гліб так взагалі береться розглядати шпалери на стінах. - Ми не пара зовсім.

- Ви закохані, і я це добре відчуваю, - кажу прямо. Герман мав рацію, тепер я не буду ходити колами. Казати правду - це ж краще, ніж замовчувати щось. Єдине, про що мовчатиму до останнього - про своє безсмертя, якого у мене вже немає. - Не варто обманювати себе та один одного. Просто прийміть це як подарунок долі. І поцілуйтеся нарешті!

Гліб починає голосно кашляти, а Лола мало не падає зі стільця. Лише Герман намагається подавити у собі сміх. 

- Знайомтеся з новою прямолінійною Вітою! - урочисто заявляє.  - Від неї ви нічого не приховаєте! 

Хочу посміхатися, але нічого не виходить. Все тіло наче паралізує, а тоді відчуваю шалений гнів, від якого хочеться кудись заховатися. Накриваю голову руками і, зіслизнувши зі стільця, ховаюся під стіл. Зараз мені байдуже, як це виглядає збоку. Нікому з тут присутніх не зрозуміти, як це - відчувати щось чуже. Почуття того, хто бажає стерти мене в порошок або ж вирвати моє серце.