20.

Здається, Данило заспокоївся. Принаймні, запитань з його боку більше немає. Я ще деякий час стою на вулиці і спостерігаю за тим, як погода різко змінюється. Ще зовсім недавно накрапав дощ, і темні хмари закривали небо, а зараз немає жодної хмаринки і світить сонце. 

Чи можу я вважати таку різку зміну погоди, як хороший знак? Сонце це ж добре, правда? А може, я просто сподіваюся на щось хороше, хоча розумію, що все дуже погано? 

- Віто! - коли чую схвильований голос Германа за спиною, шкіра сиротами вкривається. І хоча хлопець виглядає просто жахливо, на його розбитому обличчі щира посмішка. Не встигаю нічого відповісти, коли він наближається й міцно мене обіймає. - Спасибі тобі за Гліба! Я знаю, що це ти повернула його життя!

Герман шепоче ці слова дуже емоційно. Він щасливий, адже брат реально з того світу повернувся. Добре, що він не знає, чого мені коштував цей порятунок. Я не збираюся йому говорити. Нікому не скажу. 

Коли всі дізнаються, що зовсім я не безсмертна і буде лише одна спроба вбити Веліанта, напруження стане ще більш відчутним. Нехай краще вірять у те, що я зможу врятувати усіх. Надія породжує впевненість у собі і додає сил. 

- Я не могла інакше, - тихо шепочу і, чомусь, хочеться плакати. Вся сьогоднішня ситуація показала, що на мене покладена велика відповідальність. Моя матір, без моєї на те згоди, зробила мене воїном. Змусила боротися, захищати тих людей, яких я навіть не знаю. Я не шкодую про те, що віддала своє безсмертя. Якби довелося знову зробити такий вибір, нічого б не змінилося. Просто саме зараз надто гостро усвідомлюю, яка відповідальність на мене покладена.

Відповідальність, якої я не хотіла, але без якої мені вже не бути. Я просто дівчина-підліток, котра жила собі і нікого не чіпала. Я хочу повернути час назад і зупинити все це. Хочу бути звичайною і не спостерігати за тим, як помирають мої друзі. 

- Віто, ти чого? - Герман бере моє обличчя у свої долоні, і його брови зводяться до перенісся. - Ти плачеш?

- Я просто… - не знаю, як пояснити йому все те, що зараз відчуваю. Саме тому нічого не кажу, а сама тягнуся за поцілунком. Я хочу, щоб страшні рани та садна зникли з тіла Германа. Хочу, щоб більше ніхто не постраждав від рук Веліанта. Але я зовсім не знаю, як знищити цього демона. І, можливо, мої сльози саме через це. 

Ми цілуємося з усією пристрастю, на яку спроможні. Герман міцно пригортає мене до себе і, здається, цим поцілунком хоче показати, що все буде добре. Тільки от я не сильно у це вірю. Відчуття приреченості, наче гаряча лава, розтікається судинами і хочеться одного: просто відключитися від цього світу хоча б на деякий час. 

Коли поцілунок закінчується, я підіймаю погляд на Германа і розумію, що певна користь з моєї сили все-таки є. Його рани затягнулися, залишилися лише сліди крові. Здається, здатність зцілювати інших у мене залишилася. Тільки от воскрешати мертвих я не можу. На жаль…  

- Віто? - здається, Герман розуміє, що я зробила. Знову хмуриться і різко підхоплює мене на руки, коли в одну мить всі сили просто покидають. Здається, я таки зможу на деякий час вимкнутись від світу, щоб перезарядитися та прийняти все те, що сьогодні сталося. Мені це просто необхідно, адже в такому стані, як зараз, не зможу нічого зробити. 

Мені сниться дивний сон… Я у знайомій кімнаті, де в коробці знаходиться сила. Моя мама ще жива та здорова, довго розглядає цю коробку і, здається, зважує все у себе в голові.

- Пробач, доню, - вона повертається до мене обличчям, і я бачу в її очах сльози. - Я не хотіла, щоб ти страждала. Я дійсно вірила у те, що сила тебе захистить. 

-Я не знаю, що з нею робити. Не знаю, як перемогти Веліанта. Ти можеш мені допомогти? - прошу тихо.

- Ця сила дуже непередбачувана, але якщо ти зможеш повністю її прийняти, зрозумієш, на що здатна. Ти віддала своє безсмертя за життя того хлопця. Це дійсно сильний вчинок. Але ти маєш розуміти, що тепер у тебе буде лише одна можливість знищити демона, - пояснює  мама. - Спробуй відчути силу. Домовитися з нею і стати одним цілим. Це можливо, я знаю. 

- Не впевнена, що зможу це зробити. Я зовсім не сильна, а ця боротьба для мене надто виснажлива. Не хочу більше бачити, як помирають мої друзі. Я просто дівчина, котра донедавна навіть не здогадувалася, що не така, як всі.

- Доню, - мама наближається і кладе свої руки мені на плечі. - Ти завжди була особливою. Я знаю, що ти сильна і розумна дівчина. Пробач, що змусила тебе боротися та робити вибір. У мене справді не було вибору. Якби сила дісталася Веліанту, ніхто б не вижив. 

- Ти думаєш, що я дійсно зможу його перемогти? - питаю з надією.

- Я впевнена у цьому, - мама ніжно посміхається. - А якщо буде дуже страшно, ти завжди можеш покликати мене. 

Мама міцно мене обіймає і стає тепло-тепло. Я все ще не розумію, як знищити Веліанта і як відкрити свої сили. Та одне знаю точно: у мене є шанс. Нехай один, але ж це не так погано! Треба лише правильно ним скористатися! 

Повільно розплющую повіки і, на диво, відчуваю себе доволі добре. Спочатку розглядаю білу стелю, а тоді обличчя Гліба, котрий схилився наді мною.

- Довго ти спала, Віто! Я вже почав хвилюватися! - він посміхнувся, а я відчула легке поколювання у районі серця. Якби я не врятувала Гліба, ніхто з нас більше ніколи не побачив би його посмішки. 

- Наскільки довго? - повільно сідаю і проводжу рукою по обличчі. 

- Майже добу, - приголомшує мене заявою Гліб. - Чесно кажучи, я намагався тебе розбудити, але Герман не дозволив. Заявив, що тобі треба відпочити, адже по суті ти нас обох від смерті врятувала. До речі, не розкажеш, як це зробила? Коли я помер, то нічого не чув і не відчував. Хоча ні, було таке враження, наче літаю. 

Я не знаю, як пояснити йому це чудесне зцілення. Напевно, до останнього триматиму це у таємниці. Не хочу, щоб хтось знав, адже тоді я стану такою як усі, а сподівання про перемогу над Веліантом стануть ще меншими.