18.

- Пробач… - кажу, як тільки поцілунок закінчується, і ми обоє важко дихаємо. Рука Германа все ще у мене на шиї, а інша на талії. Здається, він не до кінця усвідомлює, що тільки що відбулося. А може, це я перебуваю у якійсь прострації?

- За що? - він хмуриться й уважно мене розглядає.

- Я маю дещо тобі розповісти. Прийшла сюди для цього, але… - переводжу подих та намагаюся підібрати правильні слова. 

- Але? - Герман ніяк мені не допомагає. Він сам чекає, коли я хоча б щось йому поясню.

- Я відчула те, що відчуваєш ти і захотіла зменшити твій біль, - обережно кладу свою руку йому на щоку і розумію - настав час бути чесною до кінця. - Мені дуже шкода, що ти усе життя живеш з цим відчуттям помсти всередині. Я відчуваю, як воно роз'їдає тебе і з кожним днем стає все більшим. Германе, я зроблю все, щоб знищити Веліанта. Я… хочу навчитися володіти цією силою і використовувати її для добрих справ. Ти допоможеш мені у цьому?

- Я спробую, - він киває, а тоді накриває мою руку своєю. - Віто, цей поцілунок… 

- Тільки не говори, що він був помилкою, - хмикаю і відчуваю, як падає остання напруга. - А то я можу відправити тебе у холодний душ, або придумаю щось дуже підступне. 

- Навіть не збирався, - він ледь помітно посміхається, а тоді знову цілує. Цього разу повільно, насолоджуючись кожною секундою разом. Здається, ми просто розчиняємося одне в одному, і вперше за довгий час я відчуваю, що все роблю правильно. 

Ми розходимося по кімнатах на деякий час. Герману варто прийняти душ, а мені… подумати. У голові повільно, але впевнено, складається весь пазл, і я починаю розуміти всю схему, за якою працювали мої батьки і батьки Германа. Усі вони намагалися приховати силу від Веліанта та інших демонів. Виходить, я також маю це зробити. Цікаво, як він може відібрати її у мене? Вбити? Але усі говорять, що тепер це неможливо…  

Піддавшись якомусь дивному пориву, знаходжу у себе в рюкзаку невеликий складний ніж і розкриваю його. Ідея, чесно кажучи, так собі, але я повинна зрозуміти, чи дійсно смерть мені не загрожує. 

Тільки-но збираюся зробити надріз долоні, як двері у кімнату відчиняються, і на порозі з'являється Лола. 

- Ти що робиш? - здається, вона розуміє мої дії по-своєму. Навіть намагається відібрати у мене ножа, але я її зупиняю. 

- Я не збираюся себе вбивати, - хмикаю. - Просто хочу дещо перевірити.

- Що саме? - дивується дівчина. 

Замість відповіді проводжу лезом по руці і коли з'являється неглибокий поріз, шиплю від болю. Ніж падає на підлогу, а кров заливає усю долоню. 

- І як це працює, блін?! - починаю злитися і не розумію, як вмикається це кляте безсмертя. Поки я розберуся з цією силою, Веліант уб'є мене разів так сто. 

- Я не знаю, що ти збиралася перевіряти, але, як бачиш, лише собі нашкодила, - зітхає Лола і дістає з шухляди аптечку. Доволі вправно обробляє поріз і навіть накладає пов'язку. 

- Та бачу вже! - бурчу і, подякувавши дівчині, покидаю кімнату. В коридорі зіштовхуюся з Сантою, а коли наші погляди зустрічаються, дівчина хмуриться. Чесно кажучи, я сподівалася, що після холодного душу вона буде тримати зі мною дистанцію. Та коли бачу, як Санта стрімко наближається, розумію, що у неї повністю відсутній інстинкт самозбереження.

- Думаєш, що перемогла? - у її погляді цілий океан ненависті. Взагалі не розумію, чим заслужила подібне ставлення. Не потрібно навіть силою володіти, щоб відчути, наскільки вона зла та розлючена. - Герман ніколи не буде з такою, як ти! Його батьки померли через тебе! Захищаючи тебе! 

- А з ким він буде? З тобою? Сумніваюся! - роблю крок їй назустріч - і дівчина відступає. Ні, здається, вона таки боїться мене, просто старається цього не показувати. 

- Ти просто помилка, яку треба виправити. Як тільки Ерік знайде спосіб, як дістати з тебе силу, ти зникнеш назавжди!

- Як цікаво, - здається, карти починають відкриватись. - Виходить, ти з ним за одно? 

- Я хочу позбутися тебе. Не важливо, яким способом! - сичить Санта і, розвернувшись, швидко прямує геть. Ну що ж, практично нічого нового я не почула. Хіба що тепер немає сумнівів у тому, що Ерік дійсно не втрачає надії забрати силу собі. Ну що ж, успіху йому!

Оскільки обід я пропустила з певних причин, вирішила піти в їдальню саме зараз. Хотілося вірити, що всі вже пообідали і ніхто не буде мене розглядати, як тваринку в зоопарку. 

На щастя, їдальня виявилася порожньою, зате жінки, котрі працювали на кухні, без проблем наповнили мої тарілки їжею. 

Присівши за столик біля вікна, я взялася за обід, і коли перша ложка супу потрапила до рота, мало очі не прикрила від задоволення. Лише зараз зрозуміла, наскільки сильно зголодніла. Впоравшись з обідом, взяла собі ще й каву та повернулася на своє місце. Сидіти без діла - це останнє, чого мені зараз хотілося, але що робити далі, я просто не уявляла. Сила то прокидалася, то засинала, і як її контролювати так й не зрозуміла. 

Я так сильно поринула у власні думки, що не одразу зрозуміла: щось змінилося. У приміщенні стало надто темно, за вікном здійнявся вітер, а дощ полився з неба наче з відра. Темні важкі хмари затягнули небо, і здалося, наче зараз пізній вечір, а не обідній час. 

У їдальні, крім мене, нікого не було, навіть працівниці кухні кудись зникли. Мої відчуття били на сполох, і, не в силі сидіти на місці, я помчала в коридор. А ось тут життя просто вирувало. Усі кудись бігли і зовсім на мене не зважали. Увімкнулася сирена, яка сповіщає про небезпеку. Помітивши серед усіх інших Лолу та Гліба, я змогла їх зупинити.

- Що відбувається? - питаю схвильовано. 

- На нас напали. Зграя сильних демонів хоче пробратись всередину, - захекано відповідає Лола. Я відчуваю її страх, як і страх кожного, хто пробігає повз. Здається, подібного з цим місцем ще не було. І я здогадуюся, за цим ці паскуди сюди заявилися.

- Їм потрібна я? - питаю у цих двох. Вони схвильовано переглядаються і синхронно кивають.