17.

Дивно, та коли беру його за руку, нічого не відбувається. Мене не перекидає у минуле, як було з Германом, і взагалі немає ніяких дивних відчуттів. 

- Я бачила, як померли батьки Германа. Торкнулася його і… 

- Ти думала, що зі мною буде так само? - Данило зупиняє мене і посміхається. 

- Так. Я хочу зрозуміти, що робити далі. Мене тягнуло до вас і я думала… - під прямим поглядом цього чоловіка мені ніяково. Таке враження складається, що він бачить мене наскрізь. Всі хвилювання і бажання. 

- Ти побачила смерть батьків Германа, тому що це його біль. Він з ним вже багато років і тому це було першим, що тобі відкрилося, - пояснює Данило.

- Тоді виходить, що у вас подібного болю немає? - розглядаю чоловіка. - Вам нічого мені показати?

- Віто, повір, у мене подібного значно більше, та я навчився приховувати свій біль і головне - жити з ним. Можливо, з часом і Герман цьому навчиться, але не впевнений у цьому. В його серці живе жага помсти, і він не забуде, доки Веліант буде жити. 

- Я також хочу помститися йому, але не знаю, як це зробити. Керувати цією силою я не вмію, але хочу навчитися. Якщо вона дійсно стала частиною мене самої, треба якось жити з нею в одному тілі. Ви можете мені у цьому допомогти?

- Я навряд чи, проте є одна людина, яка може це зробити, - Данило загадково посміхається і киває мені за спину. Коли бачу там свою тітку, власним очам не можу повірити. 

- Віто! - вона першою поспішає до мене та міцно обіймає. Не стримавши емоцій, починаю плакати, адже до недавнього часу вона була єдиною близькою мені людиною. 

- Я залишу вас на деякий час, - Данило проходить повз нас і зачиняє за собою двері. Залишившись з тіткою наодинці, я більше не стримуюсь і обіймаю її настільки міцно, наскільки це взагалі можливо.

- Як так сталося, що ти тут? Герман сказав, що усі забудуть мене… - ми сідаємо на диван і лише зараз помічаю деякі зміни у її поведінці та зовнішньому вигляді. На тітці така ж уніформа, як у мене, волосся зібране в тугу косу, а погляд став більш рішучим.

- Я все своє життя була частиною "Білого Ворона", як і твої батьки. Коли Веліант скоїв напад на вас, Данило попросив мене заховати тебе десь далеко, подалі від усіх. Ніхто не знав, що сила у тебе, як і про те, хто я насправді. Навіть Герман. 

Ого! Оце так новина! Виходить, навіть моя тітка протягом усіх цих років була в курсі подій, але нічого мені не говорила. Але навіщо Данило змусив її заховати мене? Чому ще тоді не спробував забрати силу? 

- Я бачу, що ти розгублена, Віто, - натягнуто посміхається тітка. - У твоїх очах багато запитань. Я спробую пояснити тобі все. Твої батьки намагалися тебе захистити, але…

- Почекайте! - зупиняю її і переводжу подих. - Здається, я знаю, що треба зробити далі. 

Не знаю, чи вийде цього разу, але я беру тітку за руку і прикриваю очі. Лише мить минає - і мене знову зриває з місця потоком вітру. Щось подібне було тоді, коли я бачила спогади Германа. 

Розплющую очі й бачу перед собою все той же кабінет, і сиджу я на тому ж дивані. Тільки все навколо здається мені більш новим і тітки поруч немає. Підводжуся на ноги і саме в цей час у кабінет заходить Данило, мої батьки і тітка. Я добре пам'ятаю обличчя матері та батька, ще з минулого спогаду, коли Веліант їх убив. Тітка тут зовсім молода, можливо, така, як я зараз. Навіть Данило ще не сивий і доволі привабливий чоловік. 

- Нам потрібно щось вирішувати! - схвильовано випалює моя мама. - Якщо ми не заховаємо Віту, Веліант прийде за нею. 

- Я знайшов для вас нове місце для життя. Переїдете туди і житимете як нормальна родина. За цей час ми спробуємо знищити Веліанта. В іншому випадку рано чи пізно він знайде Віталіну, - стримано заявляє Данило. 

- Ти впевнений, що у моєї доньки є шанс на життя? - мама схлипує, і я добре відчуваю її страх та біль. - Вона не пробачить мені, коли дізнається всю правду. Я сама занапастила її життя. 

- Ти помиляєшся, - твердо заявляє Данило. - Ця сила зробить її непереможною і допоможе у боротьбі проти сил зла. Було б краще, якби вона опинилася у Веліанта? 

- Я не знаю… - мама схлипує і сідає на диван. Батько одразу вмощується поруч з нею та обіймає за плечі.

- Ми все зробили правильно, кохана, - він говорить м'яко та доволі спокійно. - Заховаємо Віту від усіх, а коли настане час, розкажемо всю правду. Вона зрозуміє, не сумнівайся. Ми дарували їй безсмертя та силу, яка здатна знищити все зло. Хіба за таке можна ображатися? 

Мама мовчить, а я відчуваю, що вона не поділяє думок свого чоловіка. Поки батько з Данилом обговорюють подальший план дій, мама продовжує сидіти на дивані та ковтати сльози. Тітка не витримує і сідає поруч, обіймаючи сестру за плечі.

- Не плач, чуєш? - просить тихо. - Час назад не повернути. Сила вже у Віти, тому лити сльози не треба. Я впевнена, що все буде добре, і ви зможете розпочати все спочатку десь далеко звідси. 

- У мене погане передчуття, сестричко, - зітхає мама. - Коли я приймала рішення, чи варто передавати силу Віті, дійсно вважала, що так буде правильно. А зараз розумію, на що її прирекла. Якби ж я могла повернути час назад… 

Мама знову плаче, а сестра її заспокоює. Поки що я не можу зрозуміти, що вона має на увазі, і як ця сила опинилася в мене. Здається, Герману також сказали неправду. Він говорив, що силу я отримала в той момент, коли Веліант прийшов вбивати моїх батьків, але ж сила була вже у мене, коли було скоєно напад. І мама про це говорить… 

- Сестро, пообіцяй мені подбати про Віту, якщо з нами щось станеться. Розкажи їй усе і попроси вибачення за мене, - тихо просить мама. - Я дійсно хотіла їй допомогти. Зробити її сильнішою. Шкода, що пізно зрозуміла: вчинила неправильно. 

- Нам час вирушати! - батько повертає свою увагу матері, а я відчуваю, як повільно все починає розвіюватися, і вже за кілька секунд я розплющую очі все в тому ж кабінеті, але поруч зі мною тітка, така, як вона зараз. 

- Що сталося, Віто? - схвильовано питає. - Ти втратила свідомість на кілька хвилин.