16.

Продовжити справу батьків… Але ж я навіть не знаю, чим вони справді займалися. Єдине, що пам'ятаю зі сну - як вони намагалися мене захистити.

- Я хочу дізнатися про них щось, - серйозно витріщаюся на Германа. - Хто може розповісти мені про них? 

- Данило. Він тут вже давно. В той час, коли твої батьки були в "Білому Вороні", він працював разом з ними, - відповідає. - Віто, мені прикро. Я справді думав, що зможу дістати з тебе це. Не хотів, щоб ти брала участь у цьому всьому. Та тепер розумію, що іншого вибору немає. 

- Все гаразд, я… - коли торкаюся рукою його руки, здається, що мене збиває з ніг сильний порив вітру. Минає лише мить - і я опиняюся в зовсім іншому місці й не розумію, як таке взагалі можливо. 

Це кімната, у якій граються двоє дітей. Це хлопчик з темним волоссям років десяти, а інший - з рудим років семи. Менший складає конструктор, а старший намагається поремонтувати робота. 

- Хлопчики, вечеря готова! Ану мерщій мити руки! - у кімнату заходить висока та худорлява жінка із рудим волоссям, заплетеним у косу. Вона з теплом дивиться на хлопців, і немає сумнівів, що це їх мама.

- А коли прийде тато? У мене не виходить поремонтувати робота, - темноволосий хлопчик з синіми очима здається серйозним і зібраним. 

- Зовсім скоро, Германе. Після вечері разом спробуєте його поремонтувати, - усміхається жінка. Саме в цей час десь у будинку гримають двері, і молодший різко підривається на ноги.

- Тато прийшов! - кричить радісно та біжить у коридор. 

Вже через хвилину у кімнату повертається малий за руку з темноволосим чоловіком. У нього такі ж сині очі, як і в Германа. 

- Ну, що тут у нас? - чоловік відразу сідає на килимок біля сина та бере у руки робота. 

- Я не можу його полагодити. Допоможеш? - питає Герман.

- Звісно, синку. Тільки після вечері, - він тріпає чорнявого за волосся і підводиться на ноги. - А зараз мити руки!

Герман також підводиться на ноги і йде за батьком та сином у ванну кімнату. Гліб без зупину розповідає про те, як у нього пройшов день, а Герман мовчить. 

- Так! Витирайте руки і на кухню! Ми з мамою чекатимемо вас там! - чоловік цілує по черзі кожного сина в голову і покидає ванну кімнату. 

Герман вправно виконує настанови батька, а от Гліб розбризкує воду з-під крана. 

- Прибери після себе, а то мама засмутиться! - заявляє Герман. - Коли все зробиш, приходь на кухню!

Хлопець виходить з ванної кімнати і прямує у бік кухні. Він ще не бачить тіло батька в коридорі, а от мені добре його видно. Чоловік лежить у калюжі крові з розплющеними очима. Він мертвий, і Герман також це розуміє.

- Тату! - хлопець падає на коліна поруч з тілом і намагається розворушити батька. Торкається руками рани на грудях й вже за мить у нього самого руки по лікоть в крові. Герман плаче і просить батька прокинутися. А коли згадує, що у будинку є ще мама, різко підскакує на ноги і біжить на кухню. 

- Мамо… - він завмирає, наче вкопаний, від картини, яка йому відкривається. Його маму тримає за шию сам Веліант і при цьому переможно посміхається. - Відпусти її!

Герман виглядає впевненим у собі і, здається, зовсім не боїться цього демона. Я бачу, як жінка пручається з останніх сил і задихається від того, наскільки сильно Веліант стиснув її шию. 

- Твої батьки померли через силу, хлопче, - шипить демон, а від тембру його голосу навіть у мене мурахи. - Я вбиватиму усіх до того моменту, поки не знайду її.

- Відпусти мою маму! - знову кричить Герман, а я бачу, як його очі стрімко наповнюються сльозами. І хоча він намагається здаватися сильним, Герман все ще хлопчик, котрому ну ніяк не перемогти такого сильного демона. 

- Тату! - з кімнати доноситься крик Гліба. Схоже, і він побачив мертвого батька… Веліант знову посміхається, а тоді одним рухом ламає шию матері хлопців. Вона падає на підлогу без почуттів, і цей глухий звук змушує мене виринути на поверхню. 

Різко розплющую очі та роблю глибокий ковток повітря. Коли бачу перед собою стурбованого Германа і його сині очі, в голові знову спливають кадри того, що відбувалося. 

- Як ти, Віто? Ти свідомість втратила, - розумію, що лежу на ліжку, а Герман сидить поруч зі мною й тримає мою руку у своїй. Мені зараз важко говорити, і єдине, що розумію - ці хлопці цього не заслуговують. 

Наступний мій порив важко якось пояснити. Просто захотілося, щоб Герман відчув мою підтримку. Ці спогади саме з його пам'яті… це так жахливо - кожного дня згадувати, як померли його батьки. Різко сідаю й міцно обхоплюю його шию руками. І байдуже, як це виглядає збоку. Я хочу його підтримати, і роблю це. 

- Віто? - здається, Германа сильно дивує мій вчинок. 

- Мені шкода, що це сталося з твоїми батьками… - шепочу йому в шию. 

- Ти бачила? - я відчуваю, як сильно він напружується. Герман обережно відриває від себе мої руки і тепер прискіпливо заглядає в очі. Він не злиться, що я заглянула у його думки. Але радості також не відчуває.

- Я не знаю, як це сталося. Просто… - здається, я починаю виправдовуватися. 

- Не варто нас жаліти, - Герман підводиться на ноги, і я бачу, як сильно він зараз стискає кулаки. - Я знав, ким були мої батьки і що кожного разу, коли вони йшли на завдання, могли і не повернутися. Так, я не очікував, що Веліант заявиться у наш дім. Він сподівався знайти там силу, але коли не знайшов, розквитався з ними. 

- Але… - я підводжуся на ноги, але Герман не дозволяє мені наблизитися. Він виступає ще на крок і, чомусь, уникає мого погляду. 

- Відпочивай, Віто! Пізніше зможеш поговорити з Данилом. Я домовлюся, - і він просто йде, закривши за собою двері. 

Герман може обманювати всіх навколо і навіть себе, але мене ні. Напевно, це сила так на мене впливає, та я відчуваю емоції людей, і його відчуваю. Цьому хлопцеві дуже боляче згадувати про батьків. Він бачив, як їх вбивали і тепер кожного дня живе з бажанням знищити того, хто в ту ніч прийшов у його дім. 

Веліанта…