Мені таки вдається заснути. Коли повертаємось з Германом у кімнату, розходимося до своїх ліжок і довго мовчимо. Його підтримка дивує та лякає одночасно. Я все ще не довіряю цьому хлопцеві, але є в його погляді щось таке, що зачіпає за живе. Хочу я цього чи ні, але він - моя єдина можливість врятуватися. Треба якось дістати це з мене і, можливо, тоді все повернеться на свої місця.
Зранку ми снідаємо у кафе і запхати в себе яєчню виявляється ще тим завданням. Мені погано! Всередині все стискається від поганого передчуття і хочеться негайно змінити курс. Я не довіряю друзям Германа, і цей "Білий Ворон" добряче лякає. Але вибору, як такого, немає. Якщо втечу від цих хлопців, можу взагалі залишитися сама з власними страхами.
- Ти нічого не з'їла, - хмуриться Герман, киваючи на мою тарілку.
- Не хочеться, - залпом випиваю вже холодну каву та підводжуся на ноги. Першою виходжу на вулицю і тугіше закутуюсь у куртку. Темні грозові хмари зовсім не додають оптимізму. Скоро розпочнеться дощ, і дорога в таку погоду сильно зіпсується.
Поруч зі мною проходить жінка у старенькому пальто та зі скуйовдженим волоссям. Вона доволі сильно штовхає мене плечем і при цьому навіть не вибачається. Від неї сильно несе алкоголем, а нестійкі кроки дають зрозуміти, що вона вже встигла прийняти зранку чудодійну дозу.
Жінка сильно хитається і, здається, зовсім не помічає, що до дороги залишилося менше метра. Вона що, зібралася переходити автостраду просто поперек автомобілів?
Лише збираюся кинутися до неї й відтягти назад, коли авто на шаленій швидкості збиває її, і тіло жінки підлітає вгору на кілька метрів, а тоді падає на асфальт, наче зламана лялька.
Автомобіль різко гальмує, водій вистрибує на вулицю і, схопившись за голову, розглядає мертву жінку.
- Що сталося? - поруч з'являється Герман й хмуро розглядає те, що там відбувається.
- Жесть! - коментує Гліб. - Вона що, сама кинулася під машину?
Поряд з нами з'являються ще люди. Краєм вуха чую, як хтось викликає швидку допомогу. Не зрозуміло тільки навіщо, адже жінці вона вже не потрібна. Після таких ударів не виживають.
- Нам пора! - Герман кладе свою руку мені на плече й легенько підштовхує вперед, та зробити крок у мене не виходить.
- Зажди! - завмираю, коли бачу знайому сіру субстанцію, котра відділяється від тіла жінка. Вона літає в метрі над нею і, здається, набуває форму людського тіла.
- Що таке? - стурбовано питає Герман. - Ти щось бачиш?
Бачу… але пояснити це просто немає слів. В одну мить земля поруч з тілом провалюється, і звідти парує дим. Я бачу, як за край асфальту хапається щось з довгими худими пальцями та чорними нігтями. Ще мить - і потвора з довгими ногами та руками, але дуже худим тулубом, вистрибує просто на асфальт. Чорна обвуглена шкіра обтягнула кістки, замість голови у неї череп, а там, де мають бути очі, дві чорні діри.
Потвора наблизилася до сірої субстанції та схопила її довгими пальцями. Почувся противний писк - і вже за мить монстр стрибнув просто у прірву разом зі своєю здобиччю.
Земля миттєво затягнулася, і все стало, як було. Лише я продовжувала стояти, наче вкопана, і не вірила власним очам. Це ж була реальність, правда? Жорстока, але все ж таки реальність…
- Нам час! - Герман таки змушує мене зрушити з місця. Майже силою тягне за собою до автомобіля. Коли опиняюся на задньому сидінні, кидаю останній погляд у бік тіла, що лежить на дорозі. Її заступили зіваки, котрим кортіло поглянути на понівечений труп. Можливо, це навіть на краще. Жахів мені й без того вистачало.
- Германе, - не впевнена, чи варто його запитувати, але тримати все це в собі ще гірше. - Якщо існують демони, отже, існує і пекло.
- Так і є, - відповідає хлопець, кидаючи швидкий погляд у дзеркало заднього виду. - Ти щось бачила, так?
- Бачила, - киваю і знову пригадую того монстра, що з'явився просто з-під землі. - Коли та жінка померла, від її тіла відділилася якась сіра субстанція, схожа на хмаринку. А тоді з-під землі з'явився монстр. Він схопив ту сіру масу і затягнув під землю. Ти знаєш хто це і що це взагалі таке?
- Це демон пекла, котрий забирає душі, - пояснює Герман. - Схоже, ця дама потрапила у його лапи.
- Виходить, що ця сіра маса - це душа? - мені дійсно дивно, адже я уявляла її якось зовсім по-іншому.
- У кожного душа різна, - додає Гліб. - Якщо людина хороша, душа може бути білою, майже прозорою. Якщо погана - сірою або навіть чорною. Те, що ти її бачила і демона також, це, напевно, дія сили. Навіть нам подібне не відкривається.
Я одразу пригадую, як світилися мої очі минулої ночі. А що, коли саме такого кольору моя душа? Що, коли ця сила і є моя душа? Дивне припущення, але відкидати його я не поспішаю.
- Віто, якщо бачитимеш ще щось, одразу говори мені, добре? - Герман дивиться на мене через дзеркало, а погляд у нього надто серйозний. Звісно, його зовсім не тішить те, що я бачу, і мене, якщо чесно, також. Виходить, ця сила росте. А що буде, коли я просто не зможу її утримувати? Це, звісно, якщо до цього моменту мене не вб'ють.
- Добре, - киваю головою й, відкинувши голову на спинку сидіння, прикриваю очі. Вже завтра ми прибудемо у "Білий Ворон", а ідей, як витягнути з мене цю силу, ні в кого немає.
Герман здається зібраним та серйозним. Я впевнена, що зараз він думає над тим же, що і я. Моє погане передчуття зовсім не зменшується, тільки збільшується. Я знаю, що має статися щось погане, і хто знає, де саме це погане відбудеться. На шляху до "Білого Ворона" чи вже там, як тільки переступлю поріг цієї організації.
За власними важкими роздумами я не помічаю, як засинаю. На щастя, кошмари більше мене не турбують і вдається нормально відпочити. А от коли розплющую очі, бачу, що за вікном уже темно і їдемо ми прямою дорогою, а навколо лише ліс і більше нічого.
- Де це ми? - питаю хрипло після сну.
- Це коротший шлях. У нас буде кілька годин у запасі, щоб придумати, як дістати з тебе це, - пояснює Герман. - Готель через кілька кілометрів. Далі вирушимо лише зранку.