10.

Повільно розліплюю повіки і бачу перед собою білу обшивку автомобіля. Запізно приходить розуміння, що я лежу на задньому сидінні, а машина рухається дорогою. Хтось дбайливо вкрив мене пледом і, здається, обробив рану, тому що крові більше немає, як і мого одягу. На мені широка чорна футболка та, на щастя, мої ж штани. 

Краєм ока слідкую за Германом, котрий керує автомобілем й зосереджено дивиться перед собою. Я добре пам'ятаю все, що трапилося вночі. Він врятував мене від того монстра і, здається, зовсім не здивувався, побачивши його у мене вдома. 

Тільки от не варто поспішати дякувати, адже я поняття не маю, хто такий сам Герман. Мисливець на монстрів? А може, на мене?

- Куди ми їдемо? - голос надто кволий, але Герман добре мене чує. Він швидко оглядається, як і Гліб з переднього пасажирського сидіння. Повільно сідаю та відчуваю легкий дискомфорт у районі грудей. Ну, якщо пригадати, як той монстр встромив мені в груди свої пальці, це ще нічого. 

- Ти прокинулася! - радісно вигукує Гліб. - Як самопочуття? 

- Так собі, - чесно зізнаюся. - То куди ми їдемо?

Мені моторошно від розуміння, що зараз ми десь на трасі і хто знає як далеко вже від мого рідного міста. 

Герман важко видихає та скеровує автомобіль на узбіччя. Схоже, він таки збирається бодай щось мені пояснити. 

Автомобіль зупиняється - і хлопець знову повертається у мій бік. Уважно оглядає, наче збирається з думками, а я просто чекаю і, чомусь, зовсім не панікую. Всередині якась дивна порожнеча. Таке враження, наче так і має бути. 

- Річ у тому, що на тебе полює… демон, - починає говорити. 

- Демон? - і знову ніякого здивування. Можливо, тому що я надто добре бачила те чудовисько і повірити в надприродне після такого доволі просто. - Ти назвав його "Веліант".

- Це його ім'я, - киває Герман. - Він прийшов до тебе, щоб забрати дещо… дуже цінне. Віталіно, ти що-небудь пам'ятаєш з тієї ночі, коли загинули твої батьки?

- Ні, - хитаю головою. - Я була зовсім малою. Германе, що такого цінного у мене є?

- Віто, твої батьки входили до особливого угрупування, котре багато тисячоліть бореться з демонами та різною нечистю. Ми також звідти і нам доручили тебе знайти, - додає Гліб. - У ту ніч Веліант напав на твоїх батьків і вбив їх. Не було ніякої аварії. Він хотів забрати у них скриньку з дуже потужною силою і стати непереможним. Та щось пішло не так - і скринька відкрилася. 

- Ти хочеш сказати, що тепер ця сила у мене? - все це схоже на якийсь маразм. Я справді не можу повірити у все це. Та, з іншого боку, є дещо, що змушує мене сумніватися.

- Так. Можливо, ти ще не відчуваєш її, але вона у твоїх судинах. І з кожним днем тільки збільшується, - додає Гліб. - Веліант хоче повернути її і зробить все, щоб сила перейшла до нього. Якщо це станеться, ми не зможемо його перемогти - і світ перетвориться на пекло. Настане хаос, а люди загинуть. 

Мені важко все це прийняти і переварити в голові. Демони, хаос, пекло... Якби не мої кошмари і те, що бачила наяву, могла б з упевненістю назвати цих двох божевільними. Але ж я бачила… і саме це змушує мене… вірити. 

- І як дістати з мене цю штуку? - розглядаю свої руки, наче реально вірю, що ця сила, яка сидить в мені зараз, покажеться. 

- Поки що ми не знаємо, - хмуро додає Герман. - Саме тому хочемо відвезти тебе до наших і там розібратися. 

- А як же моя тітка? Вона ж буде хвилюватися! - занадто пізно згадую про єдину дорогу мені людину.

- Не буде, - стримано додає Герман. - У мене також є деякі можливості. Я можу змусити людину забути. 

- Вона мене забула?! - для мене це удар нижче пояса. - Як ти міг таке зробити?! Вона ж єдина моя родичка!

- Якщо вона пам'ятатиме, то також буде в небезпеці! - холодно зупиняє мене Герман. - Ти цього хочеш? Я обіцяю, що ти зможеш повернутися додому, коли все закінчиться. Але зараз це неможливо. 

І чому я зовсім йому не вірю? Просто відчуваю, що Герман чогось недоговорює, і це дратує. Можливо, ще не час відкривати мені всі карти, але ця невідомість вбиває. І лякає. 

- То куди ми їдемо? - питаю через кілька хвилин мовчання. Ні, я зовсім не заспокоїлася, але криками та істериками краще точно не зроблю. Для початку треба зрозуміти, хто насправді ці двоє і чи можна їм довіряти. А далі видно буде. 

- У столицю, - відповідає Гліб, а Герман знову вирулює на дорогу. - Головний офіс "Білого ворона" там. 

- "Білий ворон"? - перепитую. - Чому така назва?

- Ну ми ж хороші... і боремося зі злом, - хмикає Гліб. 

Ага, хороші... Тільки от мені в цю хорошість зовсім не віриться. 

Далі їдемо мовчки. Я намагаюся обдумати все, що недавно почула, а хлопці просто мовчать. Схоже, їм достатньо того, що я дізналася, а от мені мало цієї інформації. Виходить, мої батьки також були в цій організації і боролися зі злом. Звучить, наче дурня якась, але я змушена у це повірити. Демон, який приходив до мене, був реальним і кожного разу він намагався вирвати моє серце. Можливо, саме так він хотів повернути свої сили? І де гарантія, що цей "Білий ворон" не вчинить зі мною так само? 

Найгірше те, що жодних гарантій немає, і я не знаю, що чекає мене там, куди везуть ці двоє. І що взагалі гірше: померти від кігтів демона, чи все-таки від рук людей?

- Треба перепочити. Далі поїдемо зранку, - заявляє Герман, повертаючи з головної дороги у невеличке містечко. Тут він доволі швидко знаходить невеликий мотель та знімає для нас тримісний номер. 

- Я буду спати разом з вами? - здивовано розглядаю ключі в руках хлопця. - Боїшся, що втечу?

- Веліант може з'явитися у будь-яку мить. Він відчуває твою силу і наступає нам на п'яти. Все ще хочеш окремий номер? - криво посміхається Герман. 

Роздратовано забираю у нього з рук ключі і першою прямую в номер. Цей хлопець дратує мене до божевілля, як і вся ця ситуація загалом. 

Номер виявляється просторим і з трьома ліжками. Займаю те, що біля вікна й морщуся, коли мій живіт скручує від голодних спазмів. Буркотіння доходить і до хлопців, а моє обличчя червоніє, наче стиглий помідор.