8.

Дорога займає у Германа хвилин десять. Ну, звісно, з такою швидкістю по-іншому просто не може бути. Виявляється, сидіти поруч з ним спереду доволі страшно, і не лише тому, що ми несемось вулицями міста, наче скажені. 

Я кілька разів ловлю себе на тому, що розглядаю Германа. Як він впевнено тримає кермо однією рукою, а іншою потирає шию, наче йому боляче. Хлопець дивиться тільки перед собою, а я кошуся на його красивий профіль. 

- Тобі не варто так надовго залишатися в універі, - несподівано заявляє, коли авто зупиняється в заторі. Не розумію, чому стоїмо, й ловлю себе на думці, що поруч з Германом у тісному салоні автомобіля я наче в пастці. Ні, він не схожий на хижака, та мені від цього не легше. Його погляд такий проникливий. Поки автомобіль стоїть, Герман може повністю повернутися у мій бік. 

- Чому? Також думаєш, що в місті з'явився маніяк? - питаю зацікавлено. Дивно, та після того, як Герман з'явився у найбільш необхідний мені момент, здається, що я більше його не боюся. Ну, звісно, тут є монстри значно страшніші його самого. 

- Маніяк? - хмикає хлопець. - Думаєш, це не остання смерть? Наскільки я знаю, маніяк - це той, що вбиває систематично. 

- Дуже сподіваюся, що остання, - кажу серйозно. - І що той вбивця таки не маніяк. 

На щастя, автомобілі таки починають рухатися. І вже через кілька метрів ми розуміємо чому у місті такий великий затор. Попереду аварія і, судячи з двох сильно потрощених автомобілів, дуже серйозна. 

Ми якраз проїжджаємо повз, і мені добре видно тіло молодої жінки, що лежить на асфальті в крові. Схоже, вона не вижила у цій автотрощі й зараз схожа на зламану ляльку, до котрої нікому немає діла. 

Сама не розумію, чому так довго розглядаю її. Приємного там мало і було б добре сильно заплющити очі. Наче мені без того мало кошмарів у житті. Саме в момент, коли ми трохи віддаляємося, я помічаю дещо дивне. Здається, наче від її тіла виділяється якась сіра субстанція, як згусток диму. Вона піднімається над тілом та відлітає на кілька метрів. 

- Не варто тобі дивитися на все це. Знову жахи будуть снитися, - голос Германа повертає мене у реальність і змушує відірватися від дивної картини. 

- Що? - повертаюся до нього й, здається, не одразу розумію про що він. - Я просто дещо побачила там… 

Знову повертаюся до місця аварії, але сірого диму вже немає. Тіло жінки покривають темною тканиною та завантажують на носилки. Здається, в моїй голові прояснюється й приходить розуміння, що я просто сходжу з розуму. Як інакше пояснити все те, що бачу та відчуваю? 

- Що? - Герман хмуриться та несподівано зупиняє машину на узбіччі. Повертається повністю у мій бік і, здається, заповнює своїм тілом весь вільний простір. - Що ти побачила? 

- Нічого такого. Просто здалося, - його серйозний тон та похмурий вираз обличчя зовсім не спонукали мене на відвертості. Герман в одну мить став тим пихатим й надто таємничим хлопцем, якого я боялася. 

- Як і цієї ночі, коли хтось стукав у твої вікна? - питає прямо. - Віто, якщо тебе щось хвилює, можеш мені розповісти. Я допоможу.  

Невже він реально думає, що я почну говорити, коли він такий? Один холодний погляд чого вартий! Про яку довіру тут можна говорити? Я абсолютно йому не довіряю. Аніскілечки. 

На щастя, Герман таки розуміє, що добитися від мене відвертостей не зможе. Він знову вклинюється у потік інших автомобілів й весь шлях додому просто мовчимо. 

Коли ж автомобіль зупиняється у дворі хлопця, а я виходжу з салону, перед цим сухо йому подякувавши, помічаю Гліба на ганку власного будинку. Він привітно мені махає та кличе до себе. Схоже, сьогодні у нас буде вечеря в компанії сусідів. Або ж я просто нічого не розумію. 

- Привіт, Віто! Твоя тітка запросила нас на вечерю. Ти не проти? - випалює на одному подиху Гліб, коли я наближаюся до нього. 

- Та ні, - чесно кажучи, цей хлопець з зеленими очима мені симпатизує. Він чистий та світлий, коли його брат похмурий, темний і дуже таємничий. - Я тільки переодягнуся і прийду до вас.  

Проходжу в дім і знаходжу Машу на кухні. Помітивши мене, вона видихає з полегшенням та міцно обіймає. 

- Люба, не варто так надовго затримуватися в універі. Я ж хвилююся, - просить. - Як добре, що у нас з'явилися такі хороші сусіди. Хлопці дійсно чудові. Ти не проти, що я запросила їх до нас?

- Та ні, - вдається навіть радісно посміхнутися. - Я тільки душ швиденько прийму і переодягнуся. 

Цілую тітку в щоку і прямую у свою кімнату. Залишивши рюкзак на ліжку, беру чисту білизну та заходжу у сусідні двері, за якими й знаходиться ванна кімната. Довго стояти під струменями води не виходить. Розумію, що всі чекають мене до столу, тому варто пришвидшитись. 

Обмотавшись одним рушником, інший зав'язую на голові й, оминувши коридор, залітаю у свою кімнату. Тільки видихнути так і не виходить, тому що на моєму ліжку лежить сам Герман, наче у себе вдома. 

- Ти що тут робиш? - намагаюся прикритися ще й руками, але виходить так собі. Від таких маніпуляцій рушник на голові розв'язується, падає до моїх ніг, а волосся мокрими пасмами розлітається по спині. - Негайно покинь мою кімнату!

- Не варто так кричати, Віто, а то ще тітка почує. Як думаєш, що вона скаже, коли побачить нас разом? - Герман здається абсолютно спокійним. Коли повільно підводиться на ноги і наближається до мене, дихання розпирає. Мокра шкіра вкривається сиротами, і це не приховується від хлопця.

- Боїшся мене? - він переводить погляд з мого плеча на обличчя та посміхається кутиками губ. 

- Боюся, - кажу чесно. - Я не розумію, хто ти і чого тобі від мене треба. Складається враження, що ти мене переслідуєш. Чи я помиляюся? 

- У мене є до тебе кілька запитань, Віто, - Герман повільно оглядає мене з ніг до голови, а я відчуваю, що скоро силою прожену його з власної кімнати. Це вже не страх зовсім, а злість. - Якщо відповіси чесно, я піду.

- Питай, - поняття не маю, що саме його цікавить, та коли перше запитання таки лунає, я сильно дивуюся. Виходить, я не помилилася... і цей хлопець з'явився не просто так?