6.

Влітаю на кухню з усіх ніг. Ховаюся у кутку з надією, що цей монстр, так сильно схожий на Аліну, не з'явиться тут. Мене трусить, та так сильно, що чітко чую клацання власних зубів. Обіймаю себе руками та починаю подумки просити всі небесні сили, щоб цей кошмар нарешті закінчився. 

Десь у будинку рипить підлога і чутно чиїсь тихі кроки. Здається, сховатися не вийде. Я навіть не помічаю, як по щоках течуть сльози. Просто дуже сильно обіймаю себе руками й намагаюся не думати про те, що кроки ці все ближче й ближче. З голови ніяк не хоче зникати страшний образ Аліни. Її очі… повністю білі, як у привида чи когось іще. Це точно була не вона, але хто тоді? Це ж не сон, чорт забирай, і я реально когось бачила! 

Коли кроки чуються надто близько, я так сильно зажмурюю очі, що боляче стає. Якщо цей монстр знайде мене, просто не зможу втекти. Страх паралізує не лише мій розум, але й тіло. 

- Віто? - голос Германа здається мені чимось нереальним. Схоже, я остаточно збожеволіла, якщо в такий важкий момент мені причувається він. - Що з тобою?

Мені таки доводиться розліпити повіки, тому що його голос занадто реальний. І коли бачу його обличчя зовсім поруч, не придумую нічого кращого, як кинутися хлопцеві на шию. І байдуже, як це виглядає збоку, і що він також мене лякає. Того монстра з білими очима я боюся значно більше. 

Герман, здається, подібного не чекав. Він ледве втримався на ногах і не гепнувся на п'яту точку. Сівши навшпиньки поруч, хлопець був на одному рівні зі мною. Я так міцно тримала його за шию, що точно перекривала хлопцеві повітря, та він, чомусь, не жалівся. 

- Ти можеш пояснити, що відбувається? - голос Германа не такий холодний, як зазвичай, та все одно теплого в ньому мало. Саме його запитання приводить мене до тями, і я надто пізно розумію, що роблю. 

Відсахуюся від хлопця та сідаю просто на підлогу. Під його прямим поглядом ніяково, особливо після того, як сама обіймала хлопця. 

- Як ти сюди потрапив? - голос все ще тремтить, але страху, як такого, немає. Можливо, це тому, що я більше не сама? 

- Бачив світло в будинку і двері відчинені навстіж, - спокійно пояснив Герман, надто прискіпливо мене розглядаючи. - Тебе хтось налякав? 

- Так, - кажу чесно. Не хочу вигадувати якусь ідіотську історію, хоча моя правда може прозвучати не менш по-ідіотськи. - До мого будинку хтось прийшов. Стукав у вікна та двері. Я дуже злякалася.

Відводжу погляд, тому що знову хочеться плакати. Навіть не знаю, як тепер залишитися у цьому будинку до ранку. Тітка прийде не раніше восьмої, і це дуже довго. 

- Ти нікого не бачила? - продовжує допитуватись Герман.

- Ні, - опускаю погляд на свої руки та переводжу подих. Не хочу, щоб цей хлопець вважав мене божевільною. Моя історія попахує маразмом. - А ти чому не спиш так пізно? 

Сама не розумію, чому так різко змінюю тему. І взагалі, яка мені різниця, чим займається Герман після півночі? 

- Я тільки повернувся додому, Віто, - його голос звучить глузливо, наче я, як дівчина, маю розуміти, що Герман молодий красивий хлопець і в нього є свої потреби. - Схоже, якраз вчасно. 

Він підводиться на ноги та подає мені свою руку. Вагаюся лише мить, чи приймати її, а тоді вкладаю свою долоню у його. Дивно, та шкіра у Германа зовсім не холодна, навпаки - дуже навіть гаряча. Коли підводжуся на ноги, ми ще кілька секунд так стоїмо, поки моя рука в його, а коли я це розумію - різко відступаю. 

Без тепла його тіла мені погано. Хочеться, щоб він був якомога ближче. Цей факт сильно дивує, адже зовсім недавно сам Герман мене лякав. І що змінилося? Знайшовся монстр страшніший за нього… 

- Пробач, за все це. Просто я сильно злякалася, - відступаю ще на крок і не розумію, як поводитись з цим хлопцем. Він такий таємничий... і погляд синіх очей будить у мені знайоме хвилювання. Страху, як такого, більше немає. Мабуть, на сьогодні його ліміт вичерпався. 

- Це помітно, - ледь помітно посміхається хлопець. - Ти одна вдома? Де твоя мама?

- Вона не мама, а тітка, - одразу виправляю хлопця. - Мої батьки давно померли, а тітка взяла опіку наді мною. 

- Зрозуміло, - Герман киває головою й оглядається навколо. Не знаю, що він тут шукає, та мені, чесно кажучи, байдуже. Головне - щоб він не йшов і не залишав мене саму. - Віто, ти впевнена, що можеш залишатися тут одна до ранку? 

- Чесно кажучи, ні, - мені приємно, що Герман звернув на це увагу. Виходить, він не такий поганий, яким хоче здаватися. - Мені соромно тебе просити, але… ти можеш залишитися тут? 

- У мене є краща ідея, - мені здається, чи очі хлопця засяяли яскравіше? Здається навіть, що зникла уся холодність з його голосу і він став абсолютно нормальним. - Як дивишся на те, щоб переночувати у мене? 

Ого! Це так... великодушно з його боку. Чесно кажучи, я сильно соромлюся, але сором ніщо у порівнянні зі страхом. 

- Я згодна! - виходить занадто голосно та емоційно. - Я тільки куртку одягну. Почекаєш?

Герман киває головою, а я виходжу у вітальню, щоб перевести подих. Здається, що ця ніч не перестане мене дивувати. Спочатку той монстр, тепер Герман. Невже все це реально? І особливо його допомога.

Одягаю куртку саме в ту мить, коли Герман з'являється поруч. Він мовчки чекає, поки я зберуся, і першим покидає мій будинок. Чесно кажучи, виходити за поріг до божевілля страшно. Тішить те, що на веранді нікого, окрім нас, немає і горить світло. Схоже, і лампа сама собою налагодилася.

На вулиці темно та сиро. Доводиться застібнути куртку, адже під нею у мене лише піжама. Зачиняю будинок на ключ та ступаю за Германом на мокрий асфальт. Хлопець абсолютно спокійний, а темрява зовсім його не лякає. Він йде першим, засунувши руки у кишені джинсів, а я спостерігаю за його широкими кроками та скуйовдженим вітром волосся. 

У будинку Германа не горить світло. Напевно, Гліб давно спить. Мені трохи ніяково через те, що я напросилася у гості, але краще вже так, аніж до ранку трястися під ковдрою у своєму будинку.