3.

- Ми реально сусіди?! - здається, Гліб щиро радий цьому факту. 

- Виходить, що так, - посміхаюся. - Слухай, а Герман твій брат?

- Ви знайомі? - хмуриться Гліб. - Почекай! Тільки не говори, що ти приєдналася до армії його фанаток!

- Нізащо! - фиркаю. - Просто Герман - мій одногрупник.

- А-а-а, - здається, видихає з полегшенням хлопець. - Тоді все зрозуміло! Так, Герман мій брат. Розумієш, він трохи… не любить людей. 

- Це я вже помітила, - хмикаю. Мене знову тягне подивитися на вікна сусіднього будинку, і коли я це роблю, помічаю Германа у вікні на першому поверсі. Він невідривно слідкує за мною... і знову цей погляд, від якого хочеться заховатися.

- А що ти робиш? Я можу допомогти? - саме голос Гліба повертає мене у реальність та змушує перевести погляд на нього. Коли знову дивлюся у вікно, Германа там вже немає. 

- Якщо маєш бажання копирсатися у землі, тоді приєднуйся, - чесно кажучи, мені здається, що Гліб відмовиться, але, на мій подив, він з ентузіазмом погоджується та біжить додому, щоб переодягнутися й прихопити рукавиці. 

Гліб повертається через кілька хвилин. Разом працювати значно веселіше і хлопець цей постійно змушує мене посміхатися. Я дізнаюся, що вони з Германом переїхали зі столиці, але чому проміняли Київ на наше місто не пояснює. Гліб ділиться тим, що у нього мало друзів через замкнутість і, швидше за все, більше їх не стане. 

Чесно кажучи, взагалі не розумію, у якому місці він замкнутий. Гліб здається мені світлим, радісним та відкритим хлопцем. А от його брат ще той темний тип. До речі, про нього!

Герман з'являється на вулиці через пів години, і я одразу помічаю, що на чорну футболку він одягнув таку ж шкіряну куртку.  

- Глібе, я від'їду у справах. Ти за старшого, - кидає, як завжди, холодно, застрибує у свого залізного монстра та покидає двір. 

- Мені здається, що твій брат навіть з тобою надто холодний. Що це за тон такий? - бурчу, коли ми знову залишаємося удвох.

- Герман хороший, просто ти зовсім його не знаєш, - намагається заступитися за брата Гліб. Звісно, для нього брат єдиний родич тут і близька людина. Кого він захищатиме, якщо не його? - От коли дізнаєшся...

- Сумніваюся, що у мене буде така можливість, - зупиняю Гліба. - Скажу чесно, я також не надто компанійська. У мене лише одна подруга і дружимо ми лише тому, що усі її ненавидять, а ми з нею трохи схожі. 

- Тепер у тебе є я, - широко посміхається Гліб. - Якщо дозволиш, я також стану твоїм другом. Мене не ненавидять, зате повністю ігнорують. 

- Підходить! - посміхаюся у відповідь. - Вітаю у нашій команді невдах, друже!

З Глібом мені вдається впоратися значно швидше. Після роботи з землею доводиться одразу приймати душ, після чого вечеряю та йду у свою кімнату. Тітка з'явиться лише зранку, і я не сильно люблю її нічні зміни. Коли знаю, що в будинку не одна, засинати не так страшно. 

Перед тим як лягти у ліжко, підходжу до вікна й розглядаю будинок навпроти. Він значно більший за нас, двоповерховий. Саме в одній із кімнат на другому поверсі зараз горить світло. Чомусь навіть немає сумнівів, що це кімната Гліба. Його брат Герман точно любить темряву. Він сам схожий на якогось темного демона, що з'явився на землю за черговою жертвою. 

Зрозумівши, що думки ведуть мене кудись не туди, відриваюся від вікна й, залишивши горіти лише нічник, лягаю під ковдру. 

Перші кілька хвилин у голову лізуть всякі дурниці про монстрів і здається, що заснути сьогодні мені не вдасться. Та сон таки приходить і настільки несподівано, що я навіть не встигаю до нього приготуватися…

Мені знову сниться та сама вулиця, темрява і божевільний страх. Здається, вже напам'ять знаю, що буде далі. Важке дихання за спиною - і я повертаюся назустріч тому, хто вирве моє серце. Тільки перед тим як це стається, мені таки вдається побачити дещо нове, чого раніше не було...

З темряви на мене дивляться яскраві сині очі, котрі просто світяться у темноті, і виглядає це дуже страшно...

- Хто ти? - вдається запитати - і власний голос лунає у мене в голові.

Тільки відповідати мій вбивця не поспішає. Минає мить - і його рука розриває мою плоть та вириває з грудей серце. Цього разу мені таки вдається кричати від сильного болю в грудях. Здається, наче мене обпікає вогнем зсередини. Сльози виступають на очах і хочеться одного: щоб все це швидко закінчилося.

Я різко розплющую очі та сідаю. Дихати важко, а біль у грудях настільки реальний, що це лякає. Запізно розумію, що у кімнаті абсолютно темно і, чомусь, не горить нічник. Страх знову повертається, і, обережно потягнувшись до нічника, помічаю якийсь рух у кутку кімнати.

- Хто тут? - мій голос так сильно тремтить, що говорити важко. Мій страх реальний, і це точно не сон. 

Ніхто не відповідає, а я таки знаходжу у собі сили дотягнутися до нічника. М'яке світло осипає кімнату, а я видихаю з полегшенням. Тут нікого немає, а я, здається, починаю втрачати розум. 

Зрозумівши, що після таких подій більше не засну, вибираюся з-під ковдри та прямую на кухню. Готую собі чай і ніяк не можу викинути з голови той сон. Яскраво-сині очі здаються мені смутно знайомими. Я точно бачила їх раніше… у Германа. Тільки у нього вони не світилися. 

Ну що ж, здається, я починаю підозрювати власного сусіда у тому, що він проникає в мої сни і кожної ночі вириває моє серце. Заливши у чашку кип'яток, піднімаю її до губ і саме в цей час мій погляд падає у вікно.

Я бачу силует людини під деревом і можу з впевненістю сказати, що той, хто там стоїть, також дивиться просто на мене. Від шоку чашка випадає з моїх рук й падає під ноги. Краплі кип'ятку потрапляють на голі ноги, і лише біль змушує відірвати погляд від вікна.

- Чорт! Чорт! Як же боляче! - швидко витираю ноги рушником й намагаюся зібрати розбиту чашку.

Коли піднімаюся на ноги, знову дивлюся у вікно. І байдуже, що мені до божевілля страшно. Біля дерева нікого немає, та я можу заприсягтися, що там хтось був.