1.

Стукіт підборів розриває нічну тишу. Навколо суцільна темрява і лише місячне світло зовсім трохи освічує мені шлях, та крізь густі крони дерев воно майже не пробивається. 

Вулиця мені не знайома, і я поняття не маю, як знайти вихід. Навколо жодної живої душі, таке враження, що всі просто зникли з лиця землі. Залишилася лише я і... він. Той, що переслідує мене. Той, чиї тихі кроки я чую за спиною. 

Пришвидшуюсь, переходячи на біг. Моя довга сукня сильно заважає при ходьбі, тому доводиться притримувати її руками. Довге волосся лізе до рота та закриває видимість. З неба починає накрапати дощ і здається, що навіть погода проти мене.

Мені холодно та до божевілля страшно. Я знаю, що втекти не зможу. Немає виходу з цього ідіотського місця, здається, що я просто бігаю по колу і... скоро він мене наздожене.

- Дай мені спокій! - кричу в темряву перед собою. Від страху та холоду починають клацати зуби. Дощ дуже швидко мочить мою сукню і тепер вона висить на мені брудним лахміттям. 

Панічно оглядаюся навколо, все ще сподіваючись знайти вихід, та його немає. А той, кого я так сильно боюся, вже у мене за спиною. Я відчуваю його важке дихання - і моє серце майже не б'ється.

Мені не втекти… Він знаходить мене кожної ночі та... вбиває…

Повільно повертаюся, щоб в останню мить побачити його обличчя. Та, окрім темряви, нічого не видно. Здається, він просто чорна маса, без тіла та обличчя. 

Лише одну частку секунди я вдивляюся у темряву перед собою, а вже наступної миті шалений біль розноситься тілом. Таке враження, що він руками вириває моє серце. Одна мить - і воно більше не б'ється. Мій останній подих поєднується з голосною музикою… котра стоїть у мене на будильнику.

Розплющую очі та різко сідаю. Так, це знову був сон, котрий повторюється вже кілька ночей підряд. Протираю обличчя руками й намагаюся заспокоїтися. Моє серце на місці, і це головне. Воно дикою пташкою б'ється у грудях і приносить фізичний біль. 

Коли цей сон наснився мені вперше, я дуже сильно злякалася. Та зараз не відчуваю майже нічого. Це просто моя божевільна фантазія вирішила підкинути мені такий сюрприз й заодно потріпати мої нерви. 

Перед тим як піти в душ, вимикаю будильник та збираю своє довге темне волосся у пучок. Потрібно встигнути в універ на першу лекцію, отже, доведеться обійтися без миття голови. 

Після контрастного душу одягаю звичні для себе джинси та футболку, а зверху коротку джинсову куртку. Люблю, щоб одяг був зручним, тому сукні та спідниці просто нереально знайти у мене в шафі, як і туфлі на підборах. Волосся збираю у хвіст, обличчя залишаю без макіяжу, адже з косметикою також не дружу. Швидко взуваю кеди, хапаю рюкзак та покидаю свою кімнату.

- Доброго ранку! - тітка Маша вже біля плити, готує для мене сніданок. Помітивши мене, вона широко посміхається, а я, як завжди, спочатку цілую її у щоку, а тоді сідаю за стіл. 

- Доброго! - вона ставить переді мною тарілку з яєчнею та чашку з чаєм. - Знову синці під очима. Погано спала?

Здається, вона знає мене як облуплену. Коли мені вперше наснилося те жахіття, я поділилася цим з нею. Реакція тітки була... дивною. Вона сильно нахмурилася і сказала, щоб я обов'язково розповіла їй, якщо сон повториться. Та я цього не зробила. Просто не хотіла її турбувати.

Тітка Маша й так присвятила мені все своє життя. У свої тридцять вісім вона не має власної родини та дітей. Коли батьки померли, мені навіть року не було. Спочатку я жила у притулку, а коли тітка стала повнолітньою, забрала мене до себе.

От так і живемо з того часу, лише удвох. Я називаю її просто Машею, хоча насправді вона давно стала моєю мамою. Тітка доволі красива, хоча ми з нею абсолютно не схожі. У неї світла шкіра та біляве довге волосся, блакитні очі та низький зріст. Я ж висока, струнка і волосся у мене темне та довге. А ще великі зелені очі, котрі особисто мені дуже подобаються. Маша говорить, що такі ж очі були у мого батька, і взагалі, я дуже схожа на нього. 

- Довго сиділа за книгами. Сьогодні важлива доповідь, - спокійно відповідаю та роблю ковток чаю. 

- Поганих снів більше не було? - Маша сідає навпроти мене й прискіпливо розглядає. Коли вона така, мені особливо важко їй брехати. 

- Та ні. Я чудово сплю, - посміхаюся і швидко набиваю рота сніданком. Здається, повірила, тому що посміхнулася і наче видихнула з полегшенням. 

Ми прощаємося на порозі, і я ще раз її цілую. Маша завжди ось так мене проводжає. Інколи її опіка трохи напружує, та розумію, що я є її єдиною близькою людиною. Можливо, це просто страх з її боку. 

На вулиці похмуро, хоча осінь лише почалася. Минув перший тиждень вересня, а сонця як не було. Темні хмари над головою настрою не додають, та я намагаюся не зважати на це. 

Помічаю, що біля будинку через дорогу стоїть величезний чорний позашляховик. Ще вчора цей дім продавався і тут висіла вивіска, сьогодні ж її немає. Виходить, у нас нові сусіди...

Часу зациклюватися на цьому немає, тому що треба ще до універу доїхати. Швидко перебираючи ногами, прямую до зупинки, а тоді ще п'ять хвилин тупцюю на місці, чекаючи свій автобус. 

У результаті до універу прямую через пів години, зла і пом'ята. Спочатку заледве втиснулась у переповнений автобус, а коли настала черга виходити, довелося пробиратися до виходу мало не з кулаками. 

- Бій за місце в автобусі програно? - весело питає Аня, моя подруга та одногрупниця. Вона вже чекає на мене біля входу і здається абсолютно щасливою. 

Ну, звісно, в універ її привозить старший брат, котрий є капітаном футбольної команди і першим красенем цього закладу. Аня та Олексій двійнята, але схожі вони лише тим, що в обох мерзенний характер. 

Олексій, або просто Алекс, пихатий та самовпевнений. Дівчата за ним табунами бігають, а він цим користується. В Ані також немає відбою від хлопців, та вона посилає практично кожного, тому що всі їй не підходять. Сама не розумію, як ми з нею подружилися. Я не сильно компанійська людина, а її трохи побоююся. Одного разу ми обоє запізнилися на лекцію і таким чином випала нагода познайомитися. В результаті дружимо вже третій рік. Аня мириться з тим, що я замкнута у собі, а я з тим, що у неї всі навколо погані.