Вечір.

Вечір у інтернаті настав непомітно, але водночас різко, ніби хтось одним рухом відділив день від ночі і залишив після нього тільки втому, шум і відчуття, що ти вже тут і нікуди звідси не підеш.
Соломія не одразу зрозуміла, що день закінчується. Світло за вікном поволі згасало, голоси в коридорі змінювалися, ставали грубішими і нетерплячішими, а в кімнаті з’явилося те дивне напруження, яке виникає там, де багато дітей, але ніхто нікого по-справжньому не чує.
Коли хтось голосно покликав на вечерю, діти відреагували миттєво, ніби чекали цього сигналу, і одразу почали підніматися, рухатися, виходити в коридор, не затримуючись і не роздумуючи.
Соломія пішла разом з усіма, намагаючись триматися поруч із іншими і не загубитися в цьому русі, який здавався їй надто швидким і чужим. Вона не знала, де саме треба зупинитися, куди звернути, як поводитися, тому просто повторювала за іншими, намагаючись бути непомітною.
У їдальні було шумно, і цей шум не мав нічого спільного з домашнім гаміром, у якому є тепло і знайомість. Тут він був різкий, уривчастий, напружений, і від нього хотілося не слухати, а закритися всередині себе.
Соломія сіла за стіл, де знайшлося вільне місце, і перед нею одразу поставили тарілку з гарячою їжею. Вона взяла ложку, але не поспішала їсти, бо відчувала, що горло стискається, а кожен ковток доведеться буквально проштовхувати через себе.
Вона змусила себе почати, бо вже зрозуміла, що тут не чекають, поки ти захочеш, і не питають, чи тобі зручно. Поруч хтось тихо сказав, що краще їсти швидше, бо потім нічого не залишиться, і ця проста фраза прозвучала як правило, яке не обговорюється.
Їжа не мала смаку, але раптом викликала спогад. Соломія згадала, як удома їла гарячу страву, як мама Палажка стояла поруч і подавала їжу, не сідаючи разом із усіма, ніби завжди залишала себе на останньому місці. Тоді це здавалося звичним, навіть непомітним, але тепер стало чимось дуже далеким і дуже важливим.
Після вечері дітей не відпустили одразу. Їх зібрали разом, і вихователька, дивлячись на них уважно і трохи суворо, почала пояснювати правила, які тут були важливішими за будь-які бажання.
Вона говорила рівно і без емоцій, ніби це було щось давно усталене і не підлягало зміні. Вона пояснювала, коли вставати, коли їсти, куди можна ходити, а куди ні, і що без дозволу нічого робити не можна. Вона говорила про порядок, про слухняність, про те, що не можна створювати проблем, і ці слова звучали не як поради, а як межі, які не можна переступати.
Особливо різко прозвучала думка, що якщо щось пропаде, то винен буде той, хто не вберіг і в цій фразі було щось таке, що Соломія запам’ятала одразу, навіть не до кінця усвідомлюючи, чому саме.
Коли їх відпустили, у кімнаті стало трохи спокійніше, але це був не той спокій, до якого вона звикла. Це була втома після дня, у якому не було нічого свого.
Соломія сіла на своє ліжко, повільно, обережно, ніби боялася зайняти зайвий простір. Вона поклала поруч книжки, які отримала, і на мить затримала на них погляд, бо саме вони були єдиним, що нагадувало їй про звичне життя.
Коли світло вимкнули, темрява накрила кімнату відразу, без переходу, і ця темрява була зовсім іншою, ніж удома. Там вона була м’якою і знайомою, тут — чужою і настороженою, ніби в ній теж діяли якісь свої правила.
Соломія лежала тихо, не рухаючись, і слухала звуки навколо, які в темряві ставали чіткішими. Вона чула дихання інших дітей, тихі розмови, чиєсь стримане схлипування, і ці звуки ще більше підкреслювали, що вона не вдома.
У цей момент вона особливо гостро відчула, як їй не вистачає мами. Мама Палажка ніколи не говорила багато, але тепер Соломія почала розуміти те, що раніше здавалося звичайним. Вона згадала, як мама працювала з ранку до ночі, як допомагала іншим, навіть тоді, коли сама була втомлена, як приносила їжу тим, кому було ще важче. Тільки зараз ці спогади склалися в одне просте розуміння: це і була її любов.
Не словами, а вчинками. Потім вона згадала тата.
Тато Павло був іншим. Він не пояснював багато і не вчив прямо, але вмів сказати головне так, що це залишалося надовго. Вона згадала вечори, коли він грав і як звук скрипки наповнював хату, змінюючи все навколо, роблячи простір глибшим і тихішим.
Його слова, сказані колись, раптом стали зрозумілішими. Він говорив, що у кожної людини є своя нота, і що найважливіше — не загубити її.
Лежачи в темряві, далеко від дому, Соломія вперше подумала про це по-справжньому. Вона не знала, якою є її нота, але дуже хотіла вірити, що вона існує і що вона її не втратить.
У цій думці було щось маленьке, але важливе, що не дозволяло їй повністю розсипатися.
Вона заплющила очі і, попри страх, попри втому і самотність, тихо, майже непомітно для себе самої вирішила, що витримає.

Ранок у інтернаті не мав нічого спільного з тим ранком, до якого звикла Соломія, бо він не приходив поступово, не торкався тихо плечей, не давав часу розплющити очі і згадати, де ти є. Він просто ставався. Раптово, різко, гучно.
Голоси в коридорі, швидкі рухи в кімнаті, звук, який ніби виривав зі сну, не залишаючи можливості побути ще хоч мить у тому світі, де ще можна було не знати правди. Соломія прокинулася не одразу, і перші секунди лежала нерухомо, ніби намагаючись утримати той стан між сном і реальністю, де ще не було інтернату, чужих стін і страху, але потім вона відчула щось липке на шкірі. Неприємне, холодне, чуже. Вона повільно підняла руку, торкнулася щоки, і від цього дотику всередині щось різко стиснулося, бо пальці стали вологими і липкими. Вона відкрила очі, сіла і, подивившись на долоню, відчула не тільки огиду, а й розгубленість, яка миттєво переросла у тривогу. Волосся було злипле. Обличчя — вимазане.
Плаття — у темних плямах, які вже встигли підсохнути і стали ще помітнішими на тканині.
Це не могло статися випадково, і ця думка прийшла одразу, без пояснень, без сумнівів, так, ніби вона відчула це ще до того, як побачила. Соломія повільно озирнулася. У кімнаті вже прокидалися діти, хтось поспіхом натягував одяг, хтось застилав ліжко, і в цьому звичайному ранковому русі було щось неприродне, бо кілька поглядів ковзнули в її бік і так само швидко відвернулися, ніби всі знали щось, чого не знала тільки вона і тоді вона побачила її.
Дівчинка стояла біля свого ліжка, зібрана, акуратна, із рівно зачесаним волоссям і спокійним виразом обличчя, який здавався правильним тільки на перший погляд. У її очах не було відкритої злості чи виклику, але було щось значно гірше — холодна впевненість і ледь помітне задоволення, ніби вона вже знала, як усе буде далі. Вона не дивилася прямо, але й не ховалася. Її погляд ковзнув по Соломії і затримався на мить довше, ніж треба.
— Що, не спалося? — сказала вона тихо, майже буденно, але в цих словах було більше насмішки, ніж у гучному сміхові. Соломія не відповіла. Вона відчула, як у горлі піднімається щось важке, гірке, що не мало виходу, бо це були не сльози, а щось інше — образа, приниження і раптове усвідомлення того, що тут ніхто не стане на її бік. Вона могла сказати правду. Могла показати. Могла запитати, хто це зробив, але вона вже знала відповідь і ще більше — знала, що це нічого не змінить, тому вона просто піднялася, взяла своє плаття і пішла вмиватися, намагаючись не дивитися ні на кого і не дозволити собі жодного зайвого руху, який міг би видати її стан.
Вода була холодна, і вона терла обличчя довше, ніж потрібно, ніби намагалася змити не тільки цю липку, бридку речовину, а й сам факт того, що це сталося. Вона відчувала, як шкіра починає пекти, але не зупинялася, бо це був єдиний спосіб повернути собі хоча б відчуття контролю, вона помила волосся, потім вона взялася прати плаття.
Рухи були рівні, повторювані, майже механічні, але за ними стояло щось більше, ніж просто бажання очистити тканину. Вона ніби намагалася стерти саму подію, змити з неї цей ранок, цей сором, цей погляд, який вона не зможе забути.
Вода ставала брудною, піна — сірою, а в ній самій було тихо. Надто тихо. Саме тому голос позаду прозвучав різко.
— Що це таке?
Соломія здригнулася і повільно обернулася.
Вихователька стояла в дверях і дивилася прямо на неї, не чекаючи пояснень, але вже готова до осуду.
— Чому одяг у такому стані?
Соломія на мить затримала погляд, а потім опустила очі і сказала:
— Я сама забруднила.
Вона сказала це рівно, без тремтіння, хоча кожне слово ніби проходило крізь щось важке всередині.
— Сама? — голос виховательки став ще жорсткішим. — І що, не могла бути акуратнішою? Тут тобі не дім!
Соломія мовчала. Вона не пояснювала, бо знала, що пояснення тут не мають значення.
— За речами треба дивитися, — продовжила та. — Не вмієш — навчишся. Ці слова прозвучали як вирок, який не потребує доказів.
— Іди, — додала вона. — Видадуть інше.
Соломія кивнула і зробила, як сказали.
Їй дали інше плаття — таке саме, як у всіх, ще більш чуже і ще менш її.  Коли вона повернулася до кімнати, все було так само, як і раніше, тільки вона вже була іншою. Вона на мить підняла очі і знову побачила ту дівчинку. Її обличчя було спокійним, але в куточках губ з’явилася ледь помітна усмішка, яка говорила більше, ніж будь-які слова. Соломія дивилася на неї кілька секунд, не відводячи погляду, а потім повільно відвернулася. Не тому, що здалася, а тому, що зрозуміла: це тільки початок і вона буде обачною.