Інтернат.

Дорога до інтернату була тихою. Не тому, що не було звуків. Колеса скрипіли, вітер час від часу проходився полем, десь далеко гавкали собаки, але в тій дорозі не було розмов. Кожен думав своє.
Соломія сиділа між мамою Палажкою і татом Павлом, тримаючи руки на колінах так, ніби боялася, що вони видадуть її хвилювання. Вона дивилася вперед, але майже нічого не бачила. Поля, дерева, дорога — усе зливалося в одну довгу, безкінечну лінію, яка вела її кудись, звідки не буде швидкого повернення. Вона ще сподівалася. Десь глибоко, тихо, що, може, вони передумають, що, може, це ненадовго, що, може, це просто “подивитися”, але серце вже знало правду.
Будівля інтернату зустріла їх тишею. Висока, сіра, з великими вікнами, вона виглядала чужою ще здалеку. Не страшною — ні, але такою, де все було не її. Двері відчинилися важко і всередині було холодніше, ніж надворі.Не від температури, а від відчуття. Директорка з’явилася майже одразу.
Вона усміхалася так, як уміють усміхатися дорослі, коли хочуть справити враження. Її голос був м’який, лагідний, майже солодкий.
— Ой, яка гарна дівчинка, — сказала вона, дивлячись на Соломію. — Не хвилюйтеся, у нас тут дуже добре. Діти доглянуті, вчаться, лікуються. Все під контролем.
Вона говорила швидко, впевнено, легко. Показувала класи.Спальні. Їдальню.
— У нас режим, дисципліна, але й турбота, — продовжувала вона. — Діти тут, як удома.
“Як удома”.
Соломія слухала ці слова і не могла зрозуміти, чому від них їй стає ще холодніше. Мама кивала. Тато Павло мовчав, але дивився уважно. Їм хотілося вірити бо якщо не вірити — тоді як відпустити?
Прощання прийшло раптово.
Ніхто не сказав: “ось зараз ви підете”.
Просто в якийсь момент стало зрозуміло — час.
Соломія стояла, опустивши очі. Не тому, що не хотіла дивитися, а тому, що боялася, якщо подивиться — розплачеться, а плакати не можна бо тоді їм буде важче. Мама Палажка підійшла ближче, обійняла її.
Не так, як Марта — міцно і зі сльозами, а по-своєму.
Твердо. Тепло. Ненадовго.
— Тримайся, — сказала вона тихо. — Ти в мене сильна. Вчися добре. Слухайся. Не хворій.
І додала, вже майже пошепки:
— Все буде добре.
Соломія кивнула. Хоч і не знала, чи вірить у це.
Тато не обіймав довго. Він просто поклав руку їй на голову, як завжди.
— Дивись за собою, — сказав коротко, але в тих словах було більше, ніж у довгих розмовах. Вони пішли. Не обертаючись одразу, а Соломія стояла і дивилася їм услід поки могла бачити, поки не зникли, поки двері не закрилися.
І щойно це сталося — світ змінився. Не поступово. Різко. Директорка більше не усміхалася її обличчя стало іншим, жорсткішим, холоднішим, справжнім.
Вона подивилася на Соломію вже без тієї лагідності, що була хвилину тому.
— Сльози витерла, — різко сказала вона. — Тут ніхто ні за ким не плаче. Соломія здригнулася, вона й так ледь стримувала сльози. Вони стояли десь у горлі, тиснули, душили, але не виходили. Вона швидко витерла очі рукавом.
— І слухай сюди, — продовжила директорка вже зовсім іншим голосом. — Не думай тут мені проблеми створювати, тут не вдома. Соломія мовчала.
Не тому, що не хотіла відповісти, а тому, що не могла.
— Не будеш слухатися — вилетиш звідси миттю, — сказала та, нахиляючись трохи ближче. — І підеш знову свої сім кілометрів топтати. Щодня. Поки твоя печінка зовсім не розкладеться. Зрозуміла?
Слово “печінка” вдарило найсильніше. Соломія різко підняла очі і вперше по-справжньому злякалася.
Не директорки, не інтернату, а того, що вона сказала бо біль вона вже знала і боялася його. Вона кивнула швидко, майже непомітно. Всередині все тремтіло.
Страх, образа, самотність і ще щось нове — глухе, важке, що не мало назви. Вона хотіла заплакати, дуже. Так, як плаче Марта — щиро, голосно, не стримуючись, але не заплакала бо тут не можна, бо тут не обіймуть бо тут ніхто не скаже: “нічого, я допоможу, все буде добре”. Вона стояла. Маленька.
Серед чужих стін, без дому і вперше відчула:
що тепер вона сама, по-справжньому. Тоді вона зробила те, що вміла найкраще, вона витерла сльози, випрямилася і мовчки вирішила: не плакати.

Вона витерла сльози, випрямилася і мовчки  кивнула.
Директорка різко розвернулася і, навіть не дивлячись, кинула через плече, щоб Соломія йшла за нею. Дівчинка рушила слідом, намагаючись ступати тихо і рівно, ніби боялася зробити щось не так уже з перших хвилин, хоча ще не знала, що саме тут вважається “не так”.
Вони пройшли довгим коридором, де кроки глухо відбивалися від стін, і кожен звук здавався надто гучним у цій чужій тиші. Соломія намагалася не озиратися, але відчувала спиною цей простір — холодний, рівний, без жодної знайомої деталі, за яку можна було б зачепитися поглядом. Її завели до невеликої кімнати, де стояв стіл, а на ньому лежали акуратно складені речі. Усе було однакове — кольором, тканиною, навіть тим, як було складене.
Жінка, що стояла там, не привіталася і не запитала нічого.
— Ось, — сказала вона коротко, підсуваючи стопку ближче до Соломії. — Твоє.
Соломія взяла одяг у руки і відчула, що тканина груба, чужа, ніби вже кимось ношена, і від цього ще важче було прийняти думку, що тепер це її речі.
Вона не поспішала перевдягатися. Стояла, дивилася на той одяг і раптом дуже ясно зрозуміла, що в цю мить вона ніби віддає щось своє — не тільки кофту чи плаття, а частинку дому, яка ще залишалася з нею.
Повільно, майже обережно, вона зняла свою кофту, склала її так, як завжди робила вдома — рівно, акуратно, щоб не зім’яти, і поклала в шафу. Цей рух був для неї важливим, ніби вона намагалася втримати хоча б щось знайоме серед цього чужого простору.
Одяг інтернату сидів незручно, трохи завеликий і зовсім не її, і вона відчула, що навіть у дзеркалі, якби воно тут було, вона б себе не впізнала.
— Швидше, — кинула жінка, не піднімаючи очей.
— Я вже, — тихо відповіла Соломія.
Її голос прозвучав так тихо, що вона сама ледве його почула.
Потім їй дали книжки.
У кімнаті, де стояли полиці з підручниками, пахло папером і пилом, і цей запах чомусь здався їй знайомішим, ніж усе інше в цьому місці.
— Оце твої, — сказала вихователька, простягаючи їй кілька книжок.
Соломія взяла їх і притиснула до грудей, ніби боялася впустити. У цю мить вона відчула щось, що нагадало їй про попереднє життя — про школу, про уроки, про те, що вона вміла і в чому була впевнена.
Це було маленьке, але дуже важливе відчуття опори.
— Вчишся добре? — запитала вихователька без особливого інтересу.
Соломія кивнула.
— Побачимо, — відповіла та сухо.
Коли вона повернулася до кімнати, там уже було більше дітей, і повітря стало іншим — живішим, але водночас напруженим.
Дівчатка сиділи, стояли, щось обговорювали, але при її появі майже всі погляди на мить зупинилися на ній. Це не були відкриті погляди — радше швидкі, оцінюючі, ніби кожен уже складав про неї якусь свою думку.
— Нова, — сказала одна з них, навіть не приховуючи цікавості.
— Та видно, — відповіла інша, і в її голосі прозвучала якась звична для цього місця байдужість.
Соломія стояла біля свого ліжка, тримаючи книжки в руках, і не знала, що їй робити далі, бо вдома таких моментів просто не було — там завжди було зрозуміло, де твоє місце.
— Як тебе звати? — запитала дівчинка, що сиділа ближче.
— Соломія, — відповіла вона тихо.
— Я Оксана, — сказала та, вже трохи спокійніше.
У її голосі не було тепла, але й не було відкритої ворожості, і це вже здавалося чимось добрим.
Інша дівчинка підійшла ближче, глянула на її речі і спитала:
— Це все, що маєш?
Соломія кивнула.
— Нічого, звикнеш, — сказала вона так буденно, ніби говорила про щось зовсім просте і звичне.
Соломія сіла на своє ліжко, поклала поруч книжки і склала руки на колінах, намагаючись зайняти якнайменше місця.
Вона дивилася навколо і поступово починала розуміти те, що їй ніхто не пояснював словами.
Тут не було місця для слабкості, тут кожен сам за себе і якщо ти не навчишся триматися — тебе просто не помітять або відштовхнуть.
Вона сиділа тихо, але всередині в неї вже народжувалося нове відчуття — обережність і разом із ним — рішення, яке вона ще не могла сформулювати словами, але вже відчувала дуже чітко: тут треба навчитися жити.