Розділ 2. Дід Гриць і сани.

Зима в селі приходила не тихо.
Вона не підкрадалася, як кішка, і не лягала м’яко на плечі. Вона заходила впевнено — зі скрипом під ногами, з морозом, що щипав щоки, з димом із коминів, який піднімався прямо в небо, ніби теж хотів зігрітися. Сніг лежав рівно, біло, ніби хтось розстелив чисте полотно на цілий світ. Дороги зникали, стежки губилися, але дітям від того було тільки краще бо з’являлася гора снігу.
Не велика — але для Соломійки достатня, щоб відчути себе так, ніби вона летить.
Вона витягала санчата ще до того, як хтось встигав її покликати. Обмотувала мотузку навколо руки, тягла їх за собою, провалюючись у сніг по коліна, але не зупинялась бо там, нагорі, вже чекав цілий світ і майже завжди — дід Гриць.
Він не стояв осторонь, не дивився, як грається дитина. Він був у грі разом із нею.
— Ну що, поїхали? — казав, примружуючи очі від снігу.
І в його голосі було щось таке, що робило цю гру важливою. Не просто забавкою, а справжньою пригодою.
Іноді він запрягав в сани…  себе.
Соломійка спершу не вірила, що дорослий чоловік може таке вигадати, але він брав мотузку, нахилявся вперед і починав бігти, фиркаючи, як кінь.
— Гони! — гукав він.
І простягав їй батога.
Батіг був маленький, більше схожий на іграшку, але в руках Соломійки він ставав справжнім. Вона сиділа в санях, випрямившись, важлива, як пані, і махала ним у повітрі.
— Нууу! — підганяла.
І дід Гриць біг ще швидше, підстрибував, фиркав голосніше, аж сам сміявся від того, що робить.
Соломійка заходилася сміхом. Таким щирим, що аж перехоплювало подих.
У ті хвилини світ був простим.
Не було ні правил, ні страхів, ні того, що колись доведеться мовчати й терпіти. Був лише сніг, санчата, дід і сміх. І цього було достатньо. Хлопчик теж був поруч. Він не пропускав жодної поїздки. Біг поряд, ніби боявся, що щось станеться без нього. Його лапи залишали в снігу рівні сліди, хвіст крутився, як пропелер, а очі світилися азартом, а потім — усе відбувалося, як завжди. Щойно санчата зупинялися, він різко підбігав, хапав Соломійчин валянок і тікав.
— Хлопчику! — вигукувала вона, ще не встигнувши встати, а він уже стояв трохи далі, підстрибував, крутився, дивився.
Ніби питав:
«Ну що? Давай, спробуй забери».
— Віддай! — вона йшла за ним, провалюючись у сніг, але він не віддавав.
Починалася гра.
Він підбігав ближче — і знову відскакував. Кидав валянок у сніг, але не відпускав. Чекав, коли вона нахилиться — і знову тікав.
Соломійка вже й сердилася, і сміялася водночас.
— Ну віддай вже! — майже благала вона, зупиняючись і впираючись руками в коліна.
Хлопчик завмирав.
Дивився.
Нахиляв голову набік, ніби щось обмірковував, а потім робив кілька обережних кроків до неї.
Зупинявся.
Ще крок.
І ще.
І тільки коли вона вже зовсім поруч, він раптом тихенько клав валянок на сніг.
Ніби віддавав.
Не просто річ —
а перемогу.
Соломійка хапала його, швидко взувалася, а тоді обіймала пса за шию.
— Ну ти й дурник… — шепотіла, притискаючись до його теплої шерсті.
Хлопчик тихо фиркав, ніби сміявся разом із нею.
І дід Гриць теж сміявся.
Стояв трохи осторонь, витираючи рукавом ніс від морозу, дивився на них — і сміх у нього був такий, як у людини, якій добре просто дивитися, як дитина щаслива.
У ті хвилини Соломійка не думала ні про що.
Ні про дорогу до школи.
Ні про біль у боці.
Ні про те, що дорослі іноді говорять пошепки.
Світ був тут.
У снігу.
У сміхові.
У подиху, що парою виходив з рота.
У слідах, які лишалися позаду.
І в дідових руках, які могли перетворити звичайний день на пригоду.
Іноді вони не тільки каталися.
Іноді дід Гриць брав її з собою до лісу по дрова.
Запрягав сані — вже не себе, а по-справжньому, але для Соломійки це все одно було як гра. Вона сиділа зверху, тримаючи в руках той самий батіг, і відчувала себе важливою, потрібною.
— Тримай міцно, — казав дід.
Вона кивала, серйознішаючи.
Ліс узимку був інший.
Тихіший.
Глибший.
Наче слухав.
Сніг лежав на гілках, і коли вітер трохи рухав дерева, він сипався вниз, м’яко, як борошно. Десь далеко тріщали гілки, інколи пролітала пташка, і її крик лунав так голосно, ніби порушував щось дуже важливе.
Соломійка дивилася навколо широко розплющеними очима.
Їй подобалося бути там.
Поруч із дідом.
У тиші.
У тому світі, де не треба було нічого пояснювати.
Дід рубав дрова, а вона сиділа і спостерігала. Іноді намагалася допомогти — брала маленькі гілки, складала їх, як уміла, старалася не заважати.
— О, господиня росте, — казав дід і підморгував.
І від тих слів у неї всередині щось тепліло бо вона була потрібна.
Повернення додому завжди було трохи іншим.
Не таким шумним, як катання з гори. Спокійнішим.
Сани повільно ковзали снігом, дрова тихо поскрипували, а дід Гриць ішов поруч. Іноді щось наспівував собі під ніс — тихо, без слів, просто мелодію.
Соломійка слухала.
І їй здавалося, що цей звук — як дорога додому.
Тепла.
Тиха.
Своя.
Увечері в хаті було зовсім інше життя.
Піч дихала теплом.
Стара кицька знову сиділа на своєму місці.
Мама Палажка поралась, не зупиняючись ні на хвилину.
Десь чувся голос тата Павла — то він щось говорив або пробував інструмент.
А Соломійка сиділа десь збоку.
І згадувала.
Як летіла з гори.
Як Хлопчик тікав із валянком.
Як дід сміявся.
Як у лісі сипався сніг.
І їй було добре.
Просто добре.
Так, як буває тільки в дитинстві — коли ще не знаєш, що це все може закінчитися.
Того вечора вона заснула швидко.
Притиснувшись до подушки, ще з легким холодом у щоках, з теплом у ногах і з тим дивним відчуттям, що день був прожитий правильно.
Вона ще не знала, що не всі дні будуть такими.
Що не завжди поруч буде дід, який сміється.
Що не завжди хтось поверне тобі “вкрадений валянок”.
І що іноді доведеться вчитися жити там,
де ніхто не грається, але поки що вона просто спала.
І десь у сні Хлопчик знову тікав із її валянком,
а дід Гриць біг, фиркаючи, як кінь.
І вона сміялася.