Розділ 1. Босоніж по траві.

Соломійка не пам’ятала дня, коли вперше відчула себе щасливою.
Їй здавалося, що щастя завжди пахло однаково: свіжоскошеною травою, теплим молоком, сонцем на дерев’яній призьбі й шерстю собаки, який крутився біля ніг і не давав пройти спокійно й двох кроків.
Дитинство її було не рівним і не тихим. Воно не сиділо чемно на лаві з рівно складеними руками. Воно дерлося на дерева, бігло босоніж по росі, ховалося в ліщині, падало, збивало коліна, сміялося до болю в животі й увечері засинало так, ніби прожило не день, а ціле маленьке життя.
Соломійка була саме такою дитиною — живою, впертою, розтріпаною вітром і свободою. З тих дівчаток, які більше дружать із псом і лісом, ніж із ляльками й вишитими серветками. Її волосся, темне й хвилясте, майже ніколи не лежало так, як того хотіла мати. Воно спадало на плечі неслухняними пасмами, чіплялося за гілки, намокало від дощу, пахло димом, літом і свободою. Очі в неї були сіро-зелені — мінливі, як небо над селом: то світлі, майже прозорі, то темні, коли вона сердилася або замикалася в собі.
А сердилася вона часто. Не зі зла — з характеру.
Бо не вміла бути тихою.
Бо світ був такий великий, і їй хотілося скрізь встигнути.
Село, де вона росла, тулилося до лісу, як дитина до материних спідниць. Невелике, з кількома вуличками, старими грушами біля хат і садками, де навесні так густо пахло цвітом, що вранці голова йшла обертом. За селом тягнулися городи, далі — луг, а ще далі — ліс. Ліс був майже поруч. Не той страшний, казковий, із темними проваллями й дикими звірами, а свій, рідний, знайомий, у якому кожна стежка, здавалося, знала її ім’я.
У їхній хаті завжди було повно життя.
Не тиші, не спокою, а саме життя — шумного, теплого, часом стомленого, але живого. На печі грілася стара кицька, що вже майже ніколи не злазила додолу. Вона сиділа там, скрутившись у клубок, дрімала, а коли прокидалася, в неї смішно булькотіло в носі. Соломійці її було так шкода, ніби та кицька була старою бабцею, яка вже втомилася від усього на світі.
Уночі дівчинка інколи тихцем брала її на руки. Кицька спершу трохи пручалася, але не сильно — швидше для годиться. Соломійка ховала її під перину, тулила до себе й шепотіла:
— Тсс… спи. Тут тепло.
І кицька, врешті, затихала. Лежала під боком, муркотіла так тихо, що той звук більше нагадував дихання, ніж мурчання. У такі хвилини Соломійці здавалося, що коли дуже-дуже когось пожаліти, то йому стане легше, що любов — це коли накриваєш слабшого периною й віддаєш частинку свого тепла.
Котів у них узагалі завжди було багато. Дід Гриць любив тварин так, ніби розумів їх краще за людей. То цуценя якесь принесе, худе, перелякане, з очима більшими за морду, то кошеня, яке хтось викинув. І кожне створіння якось дивом лишалося в них. Вростало в подвір’я, у хату, у пам’ять.
А найбільше Соломійка любила пса.
Його звали Хлопчик.
Чому саме так — вона вже не пам’ятала. Може, тому, що він був для всіх не просто собакою, а ніби ще однією дитиною в домі. Великий, теплий, кудлатий, з хитрими очима й вдачею такого самого шибеника, як і вона. Він не просто бігав за нею — він грався з нею, випробовував її, дражнив, смішив, спостерігав за її реакцією так, ніби й сам усе чудово розумів.
Узимку це було особливо помітно.
Коли над селом стояли морози, а сніг під ногами так рипів, ніби жалібно скаржився на кожен крок, Соломійка витягала санчата й летіла на гору. Гора була не дуже велика, але для неї — цілий світ. Вона сідала, відштовхувалася ногами, і сани мчали вниз так швидко, що в очах щипало від вітру, а серце радісно підстрибувало в грудях.
Хлопчик завжди біг поряд.
Не ззаду й не попереду — саме поруч. Ніби супроводжував. Ніби теж був учасником цієї великої й важливої зимової пригоди.
А потім, щойно санчата зупинялися, він раптом хапав її валянок і тікав.
Не далеко — рівно настільки, щоб вона не могла дістати.
Зупинявся, підстрибував на місці, крутив хвостом, приглядався до неї з таким виразом, ніби питав:
«Ну? А тепер що ти робитимеш?»
— Хлопчику! — кричала вона, то сміючись, то вдавано сердячись. — Віддай! Чуєш? Віддай зараз же!

…Але разом із тим світлом у її житті вже тоді тихо з’являлося щось інше.
Щось, чого вона ще не могла назвати.
Спочатку це було тілом.
Після довгих доріг до школи вона поверталася додому втомлена не так, як інші діти. Не просто “набігалася”, не просто “зголодніла”. Вона приходила, мовчки сідала, притискала руку до боку і завмирала.
— Що тобі? — питала баба, навіть не відриваючись від роботи.
— Нічого… — відповідала Соломійка.
Бо що вона могла сказати?
Що болить так, ніби всередині щось стискається й не відпускає?
Що іноді важко навіть дихати, коли доходиш до того сусіднього села?
Вона не скаржилася.
Вона не вміла.
У їхній хаті не було звички довго говорити про біль. Біль або проходив, або його просто треба було пережити.
І вона переживала.
Лягала на лаву, стискала зуби, дивилася в стелю і чекала, поки відпустить. А потім знову бігла — до двору, до пса, до дерева, до свого маленького світу, де ще можна було бути дитиною, але десь поруч уже стояло рішення, яке змінить усе.
Його ще ніхто не озвучував.
Його ще ніхто не пояснював, але воно вже було.
Інколи дорослі дивилися на неї трохи довше, ніж звичайно. Обмінювалися короткими фразами, які вона не розуміла. Замовкали, коли вона заходила до хати.
Соломійка не питала.
Не тому, що їй не було цікаво, а тому, що десь глибоко всередині вона вже відчувала: якщо спитати — можна почути щось, що не сподобається.
І вона жила далі. Бігала босоніж по траві.
Ховалася в ліщиновій хатинці. Сміялася з подругою.
Гралася з Хлопчиком. Гладила стару кицьку.
Слухала, як тато Павло настроює скрипку.
Дивилася, як дід Гриць біжить, запряжений у сані.
І вірила, що так буде завжди.
Що якщо є ліс, дім, собака, дід і голос, який кличе ввечері додому — значить, усе добре. Вона ще не знала, що іноді можна мати дім — і все одно опинитися без нього. Ще не знала, що буває місце,
де ніхто не кличе. І що найважче — не холод, не голод,
і навіть не біль, а  те, що ніхто не питає, як тобі.
Того літа трава була особливо густа. Сонце довго не заходило. Хлопчик біг поруч, як завжди.
Мама Палажка вставала до світанку. Тато Павло грав людям на весіллях. Дід Гриць сміявся і світ ще тримався. Тонко. Ледь помітно, але вже десь тріщав.
Соломійка, сама того не знаючи, стояла на межі між двома життями. Одне — було тепле, живе, її. Друге — вже чекало.