18. Дженні. Чужі таємниці

- Відьма! Гей, відьмо! Виходь, настав твій час! – верещали на вулиці в декілька голосів. – Тобі не впоратися з силою святого дерева! З нами ігуменка, твоє чаклунство не допоможе тобі тепер! Виходь і зустрінь свою долю!

Дженні стрепенулась і протерла очі. Вона встигла перехопити декілька годин сну, поки ніхто не верещав на вулиці та не намагався вдертися до будинку, і тепер почувала себе майже людиною.

 Учорашній довгий день, що закінчився вдалою втечею від ловчих Корпусу та купанням у річці (холодній, глибокій, зі швидкою течією), перейшов у таку ж довгу ніч, сповнену метушні, вогню та хаосу. Лише під ранок їй вдалося більш-менш з’ясувати стосунки з місцевими та її полоненим, після чого вона нарешті скористалася нагодою забитися в куток темної кімнати відвойованого у місцевих будинку та трохи поспати.    

Крізь отвір між погано пригнаних дошок крівлі бив промінь сонця. Такі ж промені проривалися між наглухо задертими віконницями, тільки дратуючи, але нічого особливо не освітлюючи. Дженні підійшла до столу і майже навпомацки знайшла глечик з водою, жадібно напилася, проливаючи вологу на куртку, що чудово пережила всі події останньої доби, і зітхнула. Становище було… дивним. Хоча вчора все вийшло непогано, і деякі речі їй навіть сподобались.  Наприклад, відчуття сили. Непогано, коли ти настільки крута, що можеш здолати навіть Корпус. Маленьку частину. Якщо застати зненацька. Погано, що всі твої здібності не роблять з тебе невразливу машину смерті.

  - Так, до Супер-жінки мені ще далеко, - проказала задумливо Дженні. – Але якщо брати до уваги прогрес…

Вона втупилася у напівпорожній глечик, і він миттєво наповнився водою. Водою з Перехрестя. Тут, всередині Проходу, вона могла дуже багато. Відчувала себе майже непереможною. Погане, неправильне відчуття, яке коштувало багатьом людям життя або здоров’я – вона бачила таких на власні очі. Правду кажучи, багатьох таких вона сама вбила, тож гарно розуміла, наскільки це відчуття небезпечне. Але дуже вже приємне.

 Учорашній прорив у здібностях нікуди не дівся. Якщо спочатку вона боялася, що Перехрестя дарувало їй лише «тимчасовий доступ», щоб вона змогла втекти від Білих, то зараз їй вже здавалось, що ці можливості були (і будуть) в неї завжди. Ніякого спілкування з Перехрестям вже не потребувалось. Ніяких вказівок пальцями, ніякої зайвої метушні. Вона просто відправляла речі на Перехрестя (або з Перехрестя) навіть не зусиллям волі – просто бажанням. Це було солодко, це врятувало їй життя, і продовжувало допомагати, і в цьому полягала найбільша небезпека.

Вона добре пам’ятала, як їй було самотньо та сумно, коли Перехрестя тимчасово забрало в неї здібності – там, у лісі, в її першому чужому світові. І тоді вона не була ще так міцно з ним пов’язана – по суті, тоді вона була лише Провідником, хай і досить могутнім. То що буде зараз, якщо раптом Перехрестя знову забере в неї здібності? Чи не зійде вона моментально з розуму?

- Я хотіла лише свободи. Свободи вбивати муднів, свободи від дурних законів, від свого життя, що починало затягувати в мене на шиї зашморг. – промовила сама до себе Дженні, невидюче втупившись у здоровенного павука, що мандрував під стелею по своїм павучим справам. – А отримала додаткову купу ворогів та супер-здібності. Щось пішло зовсім не так…

За все потрібно платити. Дженні розуміла, що Перехрестя не схоже на добру фею, та й вона не дуже схожа на Попелюшку. Їй видали силу, щоб втікати від ворогів чи навіть позбуватися їх (не факт, що надовго – Дженні не сумнівалась, що Корпус зможе знайти світ, куди вона відправила руду сержантку та її друзів, і організує рятувальну операцію). Але що вона муситиме покласти на терези, коли прийде час платити по зобов’язаннях?

З комори почувся хрипкий голос лейтенанта Марта, що, вочевидь, теж прокинувся. – Ти там? Як тебе? Джена? Розв’яжи мене. У мене руки скоро посиніють. Або вбий, або збережи мені кінцівки, трясця твоїй матері.

Дженні хильнула ще води і зітхнула, потім знову посміхнулася. Так, вчора все вийшло зовсім непогано, якщо подумати. Хоча не обійшлося і без її, Дженніного фірмового щастя.

Наприклад, їй сильно пощастило, що захисний пристрій лейтенанта (чи то був теж пояс, чи ні – Дженні навіть достеменно не знала) мав здатність до якоїсь мінімальної левітації, тож вони не впали, а повільно спланували у воду з тридцяти чи п’ятдесяти метрів. 

Крім того, лейтенант не скумекав нормально тим захистом скористатися, поки вона за нього чіплялась – а то ходила б вона зараз без рук, наприклад. Дженні тільки потім зрозуміла, на яку небезпеку наражалася. Хоча тут вона була не впевнена – чи то їй знову пощастило, чи просто Марту його пристрій пропонував щось таке зробити, але він не бажав псувати здобич, з якою все ще сподівався впоратися?

І шанси в нього були – якийсь час. Не особливо вириваючись з її рук, він почекав, поки вони опиняться у воді, а потім раптово виявилось, що плаває він краще за неї. А ще в нього залишалась його магія, якою він ледь не оглушив Дженні знову, відволікаючи удаваними спробами її притопити. Це її розлютило, і вона відправила з Перехрестя всі його речі – але не самого лейтенанта. Це моментально змінило всі розклади.

Без своїх девайсів, які крім звичайного захисту ще й не давали Перехрестю жадібно тягнути з лейтенанта Синіх магію, Март різко перейшов з нападу до глухої оборони, а потім просто знепритомнів. Вона ледь не втопилася, але в неї вийшло допливти разом з його непритомним тілом до наступного Проходу, віддавшись стрімкій течії. Переконавшись, що вона залишила Прохід, у який закинула гвинтокрил та сержантку, далеко позаду, вона перейшла у інший світ. Трохи наївна спроба заплутати слід, але  це насправді було єдине, що спало їй на думку у той момент.