16. Карл. Наглядач.

Від Проходу Карла віз місцевий. Це був сутулий старий чолов’яга з сивою борідкою на темному зморшкуватому обличчі, одягнений у якесь лахміття незрозумілого кольору та фасону. Він нічим не нагадував мешканця іншого світу, і Карл вперше за декілька днів дозволив собі розслабитися. Ані візник, ані стара шкапа, що його везла, ані сам візок не викликали в нього жодних запитань, не спричиняли ніякого культурного шоку. Якщо забути останні дні, Карлу легко було б уявити, що це звичайний селянин везе його через поля десь в іртаській провінції. Дивовижі та технології Перехрестя тимчасово відступили, даючи голові Карла невеликий перепочинок.

Він розглядався на всі боки, насолоджуючись відсутністю лтаючих апаратів, дивовижних будівель та людей з черепами на погонах. Старий візник,  меланхолічно жуючи якусь місцеву сушену траву, іноді без особливого ентузіазму хлопав коня по крупу і той, невдоволено здригаючи хвостом, трохи прискорювався, щоб через деякий час повернутися майже до повільного кроку. Навколо них простирався звичайний сільський пейзаж - поля, на яких щось там потроху зеленіло, старий млин, що зі скрипом повертав своє колесо… Люди, що тут і там зустрічалися їм дорогою, виглядали майже так само, як і візник та віталися з ним, без жодного  остраху, але з цікавістю дивлячись на його пасажира.

Цей світ Карлу подобався набагато більше за Перехрестя, і він  багато б віддав за те, щоб можна було так їхати годину за годиною, а потім заночувати на якомусь хуторі, повечерявши гарячими селянськими стравами, запиваючи їх холодним селянським самогоном… Але він знав, що так йому не поталанить. За годину на обрії з’явилась чорна пляма і Карл вперше побачив ціль своєї мандрівки. Настрій його майже відразу погіршився, і ставав все гіршим, поки вони повільно підбиралися до мети. Він знав, що побачить, з навчальних відеозаписів, але все одно ця… штука… справляла неабияке враження. Величезний чорний, як ніч, куб – з ребром у сотню, якщо не більше, метрів, височів посеред зеленіючої рівнини. Споруда ця була настільки чужою для цієї місцевості, що кортіло протерти недовірливо очі, а ще краще – розвернутися в інший бік, і більше ніколи не обертатися.

Старий сплюнув тягучу, коричневу від наркотику слину на узбіччя і тихо вилаявся, відмахуючись від монструозної споруди – вочевидь, відганяючи нечисту силу. Але він був тут не вперше, і скоріш за все навіть не в десяте, тож здивування в його жестах не було – просто звичка.

Вони зупинились. Чорний куб тепер тиснув на них згори та з усіх боків – такий він був величезний. Карл зітхнув. Знехотя зліз з візка, забрав валізу і почав розминати ноги, які трохи відсидів під час подорожі. Старий, не прощаючись, розвернув візок і тим же повільним алюром поїхав назад. Він виконав свою роботу, і його не обходило, що далі буде робити дивний чужинець.

Майже непомітна стежка починалась від набитого шляху, що йшов повз куб, і впиралася в чорну стіну. Карл чудово знав (з тих самих відео), що треба робити далі, але все ж постояв ще декілька хвилин, просто дихаючи свіжим повітрям. Нарешті він, ще раз зітхнувши, проводив поглядом звичайнісіньку на вигляд бабку, що промайнула повз його обличчя, та рушив стежкою – прямо до стіни.

Поки він йшов, у стіні з’явився отвір – звичайний собі дверний отвір, за розмірами саме на одну людину. За ним Карл побачив короткий гарно освітлений коридор, що закінчувався глухим кутом з великим червоним квадратом на підлозі. Згідно інструкцій, Карл став на той квадрат. Позаду нього стінки коридору здвинулися, і він опинився у своєрідній капсулі, яка почала рухатися – вгору та ліворуч, знову вгору. У нього трохи запаморочилось в голові, але відразу перестало – бо подорож таким дивним чином була дуже короткою.

Стіна розчахнулась, і він вийшов у приміщення, що мало стати його новою домівкою на декілька наступних місяців.

- Ну нарешті зміна! – заволав радісно, кидаючись йому на зустріч, низькорослий бородань. Його сіро-пісочна форма, як і у Карла, була прикрашена червоними погонами без будь-яких відзнак. – Проходь камраде, я тобі тут швидко все покажу та звалю звідси нарешті. Як мене тут дістало все, ти не уявляєш!

- Пробачте, я відпустив візника.

 Карл раптом зрозумів, що не подумав, як цей чоловік добиратиметься назад до Проходу. Але бородань зовсім не розчарувався.

  - Тут три години пішки, погода чудова, жодної небезпеки. Мені це буде лише в кайф. Ти не уявляєш, як я скучив за прогулянками. Насидівся я тут – на все життя вистачить. – відмахнувся від вибачень Карла колишній господар приміщення і повів його дивитись кімнати.

І весь час, поки Карлу демонстрували його нове житло, він не міг перестати думати, чи не підчепили цього бороданя колись якимось гачком, як його самого підчепила командорка життям Тамари? Чи Карл - це  виняток, а всі інші працювали тут просто за контрактом? Однак спитати про це він у свого попередника про те, що змусило його провести півроку замкненим у цьому місці, так і не наважився.

***

Проходячи інструктаж у Білої командорки другого рангу Корпусу Ів Кематіан (саме так повністю титулувалася сива жінка, що наказала лікарям Корпусу лікувати Тамару), Карл був сильно здивований, коли йому нарешті повідомили його подальше місце роботи.

- Тюрма? – спитав він не вірячи перекладу транслятора. – Нащо я вам потрібен у тюрмі?

- Соль, поясни йому. Мені ліниво. – покрутила в повітрі рукою з келихом командорка. 

Вони утрьох сиділи в її кабінеті, у неформальній обстановці, що збивало Карла з пантелику ще більше, ніж попередній максимально формальний екзамен. Ів напівлежала в кріслі, закинувши ноги на свій робочий стіл, і, прижмурившись, слідкувала за Карлом, наче кішка за мишею. Вона була розслаблена і, схоже, трохи п’яна. Лейтенант Соль, той самий, що зустрічав Карла і Тамару, і був, як виявилось, ад’ютантом командорки та її довіреною особою, посміхнувся у своїй звичній зневажливій манері і пояснив.