15. Дженні. У пазурах орла

Повертаючись із своїм новим «партнером» до готелю вже майже в сутінках, Дженні міркувала, чи не зробила вона помилку, провівши цей день із Гірким Льодяником. Так, вона дізналася багато нового про Перехрестя, але все це нове, хоча і було досить цікавим, здебільшого, не мало жодної практичної користі.

 Наприклад, сама робота Льодяника в цьому регіоні не була чимось надто важливим для Вчених – це було таке собі заслання для лаборантів, що погано  поводяться. Щось таке, на що більш кваліфіковані Вчені не хочуть гаяти час. Льодяник збирав статистику оновлень старих  і відкриття нових Проходів, порівнюючи її з тією картиною, що була в цьому ж регіоні рік тому. Кваліфікував Проходи за рівнем розвитку цивілізацій, поверховістю будинків, їх розмірами і таке інше, заносив дані в базу. Уся ця інформація потім, оброблена математичними моделями, давала Вченим можливість робити більш-менш вірогідні прогнози – де, коли, який Прохід оновиться чи зміниться на новий. Палата, звичайно, була в таких дослідженнях зацікавлена, тож гроші на це знаходились завжди. Але й зробити кар’єру на таких «дослідженнях» було неможливо – це було очевидно навіть для Дженні. Це взагалі була робота для роботів, а не для людей, але на Перехресті з ними була проблема. Жоден наземний чи повітряний безпілотник довго тут не жив – Перехрестя сприймало їх як щось дуже чужорідне і майже відразу, щойно ті потрапляли в діючий Прохід, вилучало їх – без повернення.

Тож Льодяник увесь день робив свою не надто кваліфіковану роботу, і водночас невпинно щось Дженні розповідав. Підводячи підсумок, вона  вирішила, що день все ж пройшов мило та безпечно, і, можливо, це було саме те, що їй наразі треба.

До зустрічі з Гірким вона мала намір витратити цей день на тренування своїх  здібностей і спробувати пару нових речей, що спали їй на думку. Можливо, знову відвідати якийсь чужий світ, обравши цього разу не таке безлюдне, як той сосновий ліс, місце. Замість цього вона лише дізналася багато чого про Місто, про географію, історію Перехрестя, декілька міфів про альф та магію. Дуже багато – про Вчених та їх життя-буття. Не сказати, що день минув дарма, але розвивати практичні навички їй напевно було б корисніше. Чи все ж таки ні?

У будь-якому випадку нової інформації було поки що більш ніж достатньо, і вона вирішила для себе, що проведе ще одну ніч у комфортних умовах, а потім скаже Льодянику «до побачення». Не назавжди, але на декілька днів точно. Сьогодні вона нагледіла для себе пару перспективних місць, які було б непогано дослідити, включно  з кількома  дивними_ прогалинами серед Проходів, про які вона твердо вирішила поспілкуватися з Перехрестям і спробувати зрозуміти, що там трапилось (для Льодяника ці прогалини були просто Проходами, які не оновлювалися бозна-скільки, але  вона точно бачила, що Проходів там більше не було взагалі). Коротше кажучи, їй було чим зайнятися, а Льодянику вона ще не настільки довіряла, щоб відкривати йому всі свої таланти.

Спіймавши себе на думці, що, можливо, вона б мала йому довіритись, Дженні ледве не зупинилася від здивування. Вона не впізнавала себе. «Не до кінця довіряєш чоловіку, з яким провела цілу добу. Чудово. Він зробив помилку і дав тобі його за це покарати, у тебе був з ним досить непоганий секс, і ти вже готова йому довіритись. Та що з тобою таке?» - наче почула вона голос Мей у себе в голові. Справа, звичайно, була зовсім не в сексі. Просто Льодяник… був таким підходящим… Її навіть не турбував той факт, що в нього абсолютно ідіотське ім’я.

- Я сподіваюсь, що в них сьогодні на вечерю дають щось рибне. – сказав Льодяник, що йшов попереду і не підозрював, який розлад вносить у душу дівчини. - Ти не можеш собі уявити, яка в них чудова риба. З Перехрестя не видно, але насправді цей будинок там розташований десь на узбережжі. Готель другої лінії чи щось таке. Риба в них завжди свіжа і чудово приготована. А соус… Пряний та гострий соус, який додає вареній рибі неповторного смаку…

- Досить вже, а то я захлинусь слиною, - сказала Дженні, зупиняючи його кулінарні мрії. – Якщо в них така чудова кухня, чому ж бутерброди, що ми взяли з собою на обід, були такими гидкими?

- Може тому, що там, власне, не було риби?

Вони дійшли до готелю, і майже у дверей Льодяник раптово зупинився і, повернувшись до Дженні, сказав трохи стривоженим тоном: - Дивно.

Дженні поклала руку на кобуру та закрутила головою, оглядаючи знайому вуличку, що вела до Залізного ринку. Жодної людини навколо вона не помітила, і це було не дивно – тут взагалі мешкало не так багато людей, а надвечір вони всі були або в готелі, або на ринку. Хіба може хтось новенький ховався у славнозвісних лопухах, повторюючи її, Дженні, учорашній трюк.

- Що? – спитала Дженні нарешті, нічого не розуміючи.

- Тут в готелі хтось із Корпусу. – відповів Льодяник задумливо. – Це дивно, вони тут ніколи не з’являються.

 Дженні прикусила губу. Зустріч з місцевими «копами» не входила до її планів.

 - Вони прийшли за хазяями Залізного ринку? Чи може просто підслухали те, що ти розповідав про місцеву кухню та вирішили повечеряти смачненьким? – спитала вона максимально байдужим тоном. - Якби вони прийшли за Залізними, тут би нічого не залишилось, ні готелю, ні ринку – лише дві великі ями. А там просто один із солдатів Корпусу та купа живого і навіть не надто переполоханого персоналу. – сказав Льодяник похмуро. – Просто це дивно. Солдати не мандрують одинаками. Тим паче солдати не вештаються одні дикими місцями, де є якась своя влада. А ще солдати не мандрують без техніки – а її я теж не бачу.