12. Карл. Старі знайомі відчуття.

   Колись багато років тому, у рідному світі, але в чужій країні, Карл бачив одного хлопчика. Це було в горезських передгір’ях, глухій провінції колись великої імперії, що на той момент майже впала під вдарами Іртаса. 

  Над напівзруйнованим селищем червоніло сонце, що заходило, а рота під командуванням Карла вступала в населений пункт. Солдати, що втомилися після довгого маршу, але відчули близькість гарячої їжі та ліжок, підбадьорилися. Карл хотів, щоб місцеві бачили їх вишкіл та дисципліну, тож, наближаючись до села, вони пішли колоною, карбуючи кроки і примкнувши багнети, як на параді. Захід сонця кидав червоні відблиски на довгі леза, а брудні чоботи десятків людей, що йшли в ногу, створювали грізний ритм, вбиваючи в старий шлях камінці та коров’яче лайно.

  З узбіччя біля крайнього будинку, відкривши від подиву рота, за ними спостерігав місцевий хлопчик років восьми-дев’яти. Можливо раніше він ніколи не бачив військового ладу, або стільки чужинців за раз, а може – навіть просто такої кількості металу і зброї одночасно. Іртаські солдати для цього хлопчика не були просто якимись чужими людьми, що прийшли до його села, вони були найяскравішим і найнезрозумілішим враженням у його короткому житті. І поки солдати проходили повз нього, хлопчик витріщався на них з жахом та здивуванням. Але з кожною хвилиною подиву ставало все менше, а жаху все більше.

  Карл згадав того хлопчика, коли летюча коробка з величезним гвинтом неслася над будинками і дорогами, уносячи їх від останніх знайомих і зрозумілих йому людей – у незвідане. Цього разу він сам був тим маленьким дикуном і він докладав неймовірних зусиль, щоб не заволати і не почати битися в металеві стіни в приступі жаху.

  Тамарі було простіше. Вона просто заплющила очі, щойно апарат почав підніматися у повітря, і зашепотіла молитву Вічному, кривлячи губи і обличчя у намаганні згадати напівзабуті слова. Карл же не міг дозволити собі розкоші жмуритися чи ридати від страху, як би йому цього не кортіло. Він знав, що за ним спостерігають – і оцінюють. Не можна показувати слабкість, бо його цінність для Корпусу і так була невисокою. Що буде, якщо він не витримає та продемонструє, що його страшенно лякає цей переліт (перший в його житті)? Чи не впаде його цінність ще нижче – нижче того рівня, де знаходиться надія на порятунок життя його доньки?

  На щастя Карла, страждали вони недовго. Апарат літав швидше за будь-якого птаха, і, за оцінкою Карла, долав денний шлях пішохода всього за декілька хвилин. Тому дуже скоро гудіння двигуна змінило тональність, і вони м’яко опустилися на рівну поверхню маленького майданчику, затиснутого між високими стінами. Пандус відкинувся, і мандрівників жестами вигнали назовні.

  Їх зустрічали двоє. Усміхнений худорлявий хлопець, затягнутий в сіру форму і повнуватий низький чоловік в якомусь дивному балахоні. На балахоні, що на думку Карла взагалі не був схожим на військову форму, чомусь теж були погони. На обличчі повного був піт і очевидна відраза до всього, що відбувається навколо.

  Штовхаючи візок назустріч цим двом, Карл намагався сконструювати для себе систему взаємин між цими людьми – і ним. Жінка, що прилетіла за ними, мала два білих черепи на погонах – і явно була на тому судні старшою. У юнака (Карл ніяк не міг сприймати його як дорослого – надто молодо той виглядав), що, посміхаючись, манив його рукою, було тих черепів вже три. А у дивного череваня в балахоні – чотири, але насиченого синього кольору.  В іртаській армії чим більше ромбів на погонах – тим вище звання. Чи було в Корпусі те саме? А кольори? З розповіді Онегіна Карл пам’ятав про Синій та Білий підрозділи Корпусу, і якщо з Білими все зрозуміло, то що тут робить чаклун? Жінка, що привезла Карла, була підлеглою юнака чи то чаклун тут головував? Питання паморочили голову.

  Вони зупинилися, а летюча коробка позаду заревіла несамовито і піднялась в повітря. Карл героїчно придушив бажання присісти і закрити руками голову і спокійно подивився на зустрічаючих, ігноруючи сильний вітер, що бив його у спину.

  Товстун з хвилину мовчки розглядав Карла і Тамару, а його обличчя продовжувало пітніти і кривитися у відразі. Потім щось буркнув юнаку, розвернувся і пішов геть. Худий юнак дістав з кармана маленький футляр, відкрив його і протягнув Карлу. У футлярі було дві металеві горошини. Карл вже бачив таку штуку в Онегіна і знав з його пояснень, що це. Він кивнув, вставляючи одну собі у вухо і повернувся до дочки.

 - Це тобі.

  Тамара поглянула на нього, явно не розуміючи. Очі її були розширені, і вона вочевидь все ще не відійшла від польоту. Він розумів. Навіть для нього, дорослого чоловіка, що пройшов через війну та полон, такі швидкі переміщення (у повітрі!) та стрімка зміна обставин були неабиякими враженнями.

  - Заспокойся. Дихай. Повільно дихай,  вдих, видих. Поглянь на мене. Все добре. Просто засунь це у вухо. Неглибоко, але щоб не випало. Нам потрібно розуміти, що нам говорять. Будь ласка, донько, - заспокійливо бубонів Карл, заглядаючи їй у очі і гладячи по волоссю. – Ти ж хочеш розуміти, що кажуть люди?

  - Заспокійливого? – мелодійно проспівав у вусі транслятор, перекладаючи юного офіцера.

  - Не треба, - буркнув Карл, не відвертаючись від дочки. – Дайте нам хвилинку і все буде нормально.

 - Дівчинку все одно відведуть у санчастину. А перед обстеженням її все одно уколють. – у голосі офіцера чулась лише спокійна доброзичливість, але чомусь від цього весь страх у Карла пройшов, і на його місці з’явилася злість. Він стримав спалах гніву, що вимагав розвернутися і вбити доброзичливість у глотку офіцеру – разом із зубами. Якщо він витримав політ, то може знести і це.