11. Дженні. Гірка солодкість довіри

Оголена Дженні сиділа на підвіконні і при сірому світлі осіннього світанку, що набирав силу за вікном, оглядала свої ступні. Учорашній похід у босоніжках по руїнах та лісах декількох світів погано закінчився не лише для її взуття – її ноги також сильно постраждали. Але на щастя, медицина на Залізному ринку була непогана.  Вчора відразу після душу вона ретельно заклеїла всі ушкодження якимсь духмяним пластирем і зараз із задоволенням оглядала місця подряпин та мозолів, які вже майже загоїлись.

  Вона тихенько позіхнула, протяжно потягнулась і, діставши з рюкзака ще один рулон пластиру, почала знову заклеювати ступні та кісточки. Голова в неї була порожньою, але зовсім не боліла. Хоч і не можна було сказати, що вона виспалася, похмілля в неї не було.

  «Місцеве пиво вразило б Мей у саме серденько». – подумала Дженні і насупилася. Уходячи (окей, будемо чесними, тікаючи від своїх проблем у захоплюючу пригоду) з Землі, вона й не подумала про подругу, хоча Мей була єдиною людиною, до якої Дженні справді відчувала прив’язаність. І Дженні знала, що вона теж була Мей не байдужа.

  «Мей переживатиме. Напевно подумає, що я загинула чи утнула ще якусь дурницю. Треба буде якось вибратися до Нью-Йорка і зателефонувати їй в Техас. Як пройде хоча б пів року, можна  ризикнути і навіть в гості навідатись. Привезти їй сувенірів.»

  Дженні уявила, як подарує Мей барильце місцевого пива і розповість їй про дива Перехрестя. «Якщо вона мені не повірить, то я змушу її випити декілька літрів цього еля, а потім, коли в неї не буде боліти вранці голова, скажу – ось бачиш, дива трапляються!». Вона хихикнула, згадавши, як Мей погано переносить алкоголь, і що з нею бувало після всього двох-трьох келихів темного. Сама Дженні, хоч і була на пару десятків фунтів легша, з пива ніколи по-справжньому не п’яніла.

  Дженні зиркнула на округлі чоловічі сідниці, що стирчали з-під ковдри на ліжку. Досить симпатична чоловіча дупця немов казала їй «розповідай, розповідай про те, як ти не п’янієш та повністю себе контролюєш, коли вип’єш». Але вона не думала, що дупця мала рацію.. Хоча зазвичай вона так не поспішала.

  Взаємини Дженні з сексом були досить своєрідними. З одного боку, в неї був здоровий, молодий та самотній організм, який підштовхував її у ліжко до першого зустрічного м’язистого брюнета із симпатичною неголеністю. З іншого боку, Дженні своєму організмові волі не давала, бо, починаючи ще з вітчима, уникла не однієї спроби зґвалтування (причому навіть в дівчачому притулку, де хлопців взагалі не було), і в сексі тепер цінувала насамперед фізичну безпеку та взаємну беззастережну згоду. Це навіть привело її якось до думки спробувати БДСМ, але з її професією оголений зв’язаний чоловік асоціювався в неї тепер не зі зляганням, а з допитом третього ступеню, і після пари спроб вона зрозуміла, що бути доміною - це не для неї.    

  Тож вона просто знаходила час від часу собі чоловіка поза межами своїх професіональних інтересів, обираючи когось безпечного на вигляд та інтелігентної поведінки, і, після двох-трьох побачень з перевірками на «мудизм», дозволяла йому себе задовільнити. Якщо в того виходило непогано, то він міг стати більш-менш постійним партнером – аж поки професія раптово не кидала її на інший бік країни або ж поки коханець не починав вимагати від неї знайомства з батьками чи ще якогось «переходу на наступний рівень».

  Працювало це не те щоб ідеально, але проблем зазвичай не створювало. Хоча одного разу вона ледь не потрапила у величезні неприємності, коли переховувалася після однієї гучної справи в маленькому містечку на березі океану, де половина  мешканців говорила виключно іспанською. Інтелігентної поведінки та вродливої зовнішності хлопець, якого вона за пару днів відбила у хворобливої блідої нареченої, виявився місцевою секс-зіркою, та ще й бісексуалом. Не очікуючи жодних неприємностей, окрім млявих розборок з тендітною дівчиною, вона виявила, що у неї з’явилась певна кількість смертельних ворогів, починаючи від бібліотекаря і закінчуючи місцевим рабином. Впродовж наступних пари днів її життя  нагадувало суміш «Твін Піксу»  та «Санта-Барбари», причому знятих вже у двадцять першому сторіччі і на замовлення Нетфліксу. Закінчилось все це дуже весело, але з галасом, і Дженні довелось приплачувати далекобійнику, що вивозив її з містечка, за продірявлений картеччю кузов та культурний шок. Зрештою, не кожен день за твоїм транспортним засобом ганяє на баггі рабин з дробовиком (але без штанів).

  Мей її підхід до знайомств з чоловіками дуже смішив (особливо після таких історій). Вона стверджувала, що небезпечні на перший погляд здоровані бувають чемнішими за інтелігентів, а серед останніх набагато більший шанс нарватися на маніяка. Дженні не дуже її слухала. Мей була давно і назавжди сімейною людиною, і тільки робота барменкою дозволяла їй корчити з себе круту експертку у випадкових стосунках. Втім, іноді її поради бували доволі слушними.

  То що Мей сказала би про Дженні, яка в перший же день на новому місці напилася пива і, нахамивши декільком чоловікам, зрештою віддалася одному з них? Що їй нарешті вдалось знайти когось, хто їй справді глянувся? Або це було б «я ж казала, що ти рано чи пізно зірвешся»? Чи винне пиво, стрес від різких змін у житті, чи просто той факт, що новий знайомий Дженні пройшов усі її перевірки на мудизм лише за одну розмову?

   Хоча і перевірок як таких не було – Дженні просто дуже швидко захопилась. Зазвичай, починаючи розмовляти з чоловіками, вона видавала купу жартиків і замаскованих під жартики образ. Її досвід (а також деякі книжки з психотерапії) підказували, що вміння сміятися над собою – найважливіша ознака психічної стабільності та миролюбності. Мало хто проходив такий тест, але новий знайомий (окей, вже коханець, що ж тут) з самого початку із задоволенням почав відповідати їй тим самим.