9. Карл. Питання ціни

    Ранок не задався. З одного боку, Тамара почувала себе краще, вона відмовилась зранку від дози морфіну і навіть із задоволенням поснідала. З іншого, покращення здоров’я дозволило їй випитати у Мігеля, який зовсім не вмів брехати дітям та жінкам, деякі подробиці учорашнього дня.  Після чого Тамара влаштувала батьку справжній скандал, що стало для того великою несподіванкою. Потім під гарячу руку дівчини потрапив Онегін, що сміючись, спостерігав за Карловими муками, і рейнджер теж отримав на горіхи. Карл так і не зрозумів, що більше розлютило Тамару – те, що він мало не загинув, чи те, що їй набрехали.

  - Твоя донька виросте у чийсь головний біль! Бідний її майбутній чоловік, - пожалівся Карлу Онегін, коли вони піднімались сходами багатоповерхового будинку, який, за словами рейнджера, зазвичай слугував місцевим спостережним пунктом.  – У вашому світі жінки не знають своє місце?

  - Хай лише зможете прожити стільки, щоб вирости, а там хай буде, ким їй заманеться, - пробурчав Карл. – Те що їй стало легше, нічого не значить, я бачив таке у своєї жінки. Скільки нам ще до найближчого посту Корпуса?

  -  Останній раз він був у десяти кілометрах від Майданчика. І скільки б ти в мене не перепитував, відповідь буде та сама, що і раніше, - позіхаючи, відповів бронзовошкірий рейнджер. Вони увійшли у квартиру на третьому поверсі, таку ж брудну і занедбану, як і весь будинок. – Але до Майданчика ми майже дійшли, ще пару кварталів. Бачиш колесо?

  Карл виглянув у розбите вікно і кивнув. Незважаючи на те, що ніколи раніше такого не бачив, він відразу ж здогадався, що це якась карусель – величезне колесо із підвішеними до обода кабінками, найвища з яких бовталась на висоті ратушної вежі. Колесо нависало над декількома садибами, кожна з яких була обрамлена деревами і кущами. На мить Карлу здалось, що вони вийшли до їх рідного Прохода – так цей пейзаж (не рахуючи колеса) був схожий на ту вулицю, де вони перейшли на Перехрестя. Стояла тиша, тільки листя дерев шелестіло від легкого вітерця.

  - Пішли вниз, - сказав Онегін, і обличчя його спохмурніло.      

  - Я в розвідку, а ви чекайте тут, у під’їзді. Будьте насторожі. Поруч хтось є. Хтось чужий. – пояснив він всій компанії, коли вони спустились донизу. – Зазвичай, коли Майданчик не працює, в цих садах повно птахів. Зараз їх немає, тож або на Майданчику повно народу, в що я не вірю, або ж тут з’явився хтось ще. Не така мала команда, як ми. Хтось, хто сполохав птахів.

  Карл згадав правила Мігеля – з першого по п’яте, і перевірив свою зброю. Рейнджер, побачивши це, схвально посміхнувся, а Тамара, похмуро подивившись на батька, тільки відкрила рота, щоб щось сказати, як раптом світ навколо них здригнувся.

  Карл не зрозумів, як опинився поруч з дочкою, закриваючи її своїм тілом від можливої небезпеки, і як в його руці опинився револьвер. Він покрутив головою, оцінюючи ситуацію. Мігель, припавши на коліно, цілився з автомата в бік входу. В під’їзд повільно впливав, осідаючи на підлогу, невеликий жмут мілкого білого пилу. Онегіна видно не було.

  Рефлекси військового розривали Карла на шматки, вимагаючи від нього одночасно і знайти більш надійне укриття для дочки, і негайно з’ясувати, що відбувається. Він з подивом зрозумів, що рукою закриває Тамарі рота, і не пам’ятає, коли він почав це робити.  Очі дочки були схожі на блюдця і дивились на нього дуже виразно. Він зробив їй знак мовчати і прибрав руку. Тамара кивнула. Світ навколо будинку більше не був спокійним і мовчазним – там щось гуло, ревіло і рикало, глухо чулися якісь команди. Принаймні Карл подумав, що ці різкі рублені слова можуть бути тільки командами.

  Згори по сходах знову спустився Онегін – вочевидь, коли все почалось, він знову шмигнув нагору, щоб оцінити ситуацію.

  - Треба піднятися. Всім. Для нас небезпечніше сидіти тут, ніж там. – сказав він дорослим і першим взявся за крісло Тамари.

  - Як це? – спитав Карл, допомагаючи йому нести дочку по сходах. – Що трапилось?

  - Зараз самі все побачите. Тільки не підходьте близько до вікон.

  За хвилину вони вже були у тій самій квартирі, з якої Карл оглядав околиці декілька хвилин тому. Тут дещо змінилось – від вибухової хвилі рештки скла вилетіли із вікон остаточно, а двері в коридор висіли на одній петлі.

  - Можна акуратно підгледіти вниз, не висовуючись – сказав рейнджер. – Тамару тримайте позаду, але їй теж буде корисно подивитися на тих, з ким ви хочете мати справу.

 - Тут Корпус? – захвилювався Мігель, обережно наближаючись до вікна.

 - Не тільки.

 Карл спробував оцінити ситуацію.

 Один із котеджів було зруйновано майже вщент, від нього залишився лише пагорб з битої цегли, і на цьому пагорбі, товчучи в пил рештки будівлі, вхолосту буксувала якась дивна штука, схожа на цистерну. Добре озброєну цистерну, в яку хтось напхав декілька гармат різного калібру, і поставив на здоровенні шипасті колеса. Навколо цистерни стояли декілька чоловіків в однаковій чорній формі, зі зброєю. На цистерні, вперши руки в боки, стояв ще один – судячи зі всього офіцер, бо його форма була прикрашена золотом. Вся ця компанія пильно дивилася у бік колеса-каруселі, задравши голови догори. В тому ж напрямку дивилися і гармати.

  Офіцер знову щось прогавкав – явно роздратовано, а Карл, прослідкувавши погляди солдатів, нарешті побачив їх супротивника і в нього перехопило подих.