8. Дженні. Граючи за правилами

Світ за Проходом зі скалою виявився саме таким, на який Дженні і розраховувала, і про який просила – без жодних ознак присутності людей, але натомість з теплим осіннім вітерцем, що моментально омив її ароматом соснової хвої. Трохи відійшовши від Проходу, вона знайшла струмок, що біг між деревами і остаточно змила з себе Нью-Йорк і порох перестрілок, верещачи від холоду і задоволення, яке відчуває кожен містянин, змиваючи з себе цивілізацію.

Прикінчивши одну із KFCшних курок, вона присвятила деякий час трофеям, особливо гвинтівці, трохи її пристрілявши і вразившись контрасту між потужністю патронів і легкістю віддачі. Помилувавшись заходом місцевого світила через рідкий сосновий ліс, Дженні доволі легко розібралась з інопланетним спальником і зручно влаштувалася на ніч у западині між корінням величезного дерева. Перед цим вона притягнула сухих гілок і накидала їх навколо як примітивну сигналізацію – може хрусне, якщо хтось заявиться.

Весь цей час вона намагалася не думати про те, як вона тут опинилася і просто насолоджуватися свіжим повітрям. Дженні не раз і не два стикалася у своєму житті з різкими поворотами долі і давно помітила, що якщо треба щось вирішити і є час добре все обміркувати, то варто дати мозку трохи перепочинку. Десь там, всередині, несвідомо, проблема все одно обмірковується і нові знання обробляються у фоновому режимі, якщо можна так сказати. Переспати з проблемою, якщо є можливість – непогане рішення. Вранці вона, можливо, буде розуміти, що робити далі.

Нічний ліс був повний запахів та звуків, і Дженні весь час прокидалася від незнайомої їй свіжості лісового повітря, а іноді помічала відблиски місячного світла в очах лисиць і сов, що витріщалися на неї з темряви, перш ніж обережно обійти її лігво. На світанку вона прокинулась остаточно – від хрусту «сигнальних» гілок, і побачила в невірному сірому світлі якогось звіра розміром з великого собаку. Той з цікавістю принюхувався до неї здаля, але як тільки вона поворушилася, щоб витягнути руку, що вже стисла пістолет, звір безгучно розчинився у світанковому тумані – вона навіть не встигла роздивитися, чи то був вовк, чи якесь зовсім незнайоме їй створіння.

«Люди тут все-таки є», - подумала Дженні, скидаючи з себе залишки сну разом із спальником. – «Може не тут поруч, але десь в цьому світі точно є. Звірі пам’ятають, що з нами краще не зв’язуватися».

Поснідавши останньою куркою, вона вирішила трохи прогулятися перед тим, як повертатися на Перехрестя. Загубитися в цьому світі вона не боялася – ще вчора вона раптом зрозуміла, що точно відчуває напрямок, в якому залишився Прохід. Варто їй було розслабитися і вирішити, що треба повертатися на Перехрестя – і ноги самі розвертали її в потрібному напрямку. Тож вона вирішила пройти два-три кілометри вслід за сонцем – просто щоб розім’ятися і подихати повітрям.

Не надто густий сосновий ліс прорізали проміння сонця, а земля була присипана старою хвоєю, так що вона йшла швидко, аж поки раптом не послизнулася і ледь не впала. Після цього вона різко збавила темп.

«Тільки не ламай собі ноги», - сказала Дженні собі. – «Буде не дуже прикольно повзти, волаючи на весь ліс від болю, до Проходу, а потім повзати по Перехрестю, шукаючи лікаря». Тим паче, що замість допомоги скоріш за все її знайде такий собі Дод і її кар’єра мандрівниці світами різко і безславно обірветься.

Пройшовши ще трохи і нічого, крім лісу, не побачивши, вона вже вирішила вертатися до Проходу, аж раптом помітила серед дерев щось чуже довколишньому пейзажу. Обережно наблизившись, вона огледіла з усіх боків повалений бетонний стовп, що раніше явно був частиною забору з колючого дроту. Бетон кришився під пальцями, наче трухляве дерево, а від колючки залишилися самі іржаві відмітки на стовпі і камінні поруч. Покрутивши головою, Дженні знайшла інші залишки огорожі. За умовною лінією, вздовж якої колись стояли стовпи, був той самий ліс і більше жодних слідів цивілізації. Дженні замислилась.

Це міг бути якийсь закинутий секретний об’єкт у далекому лісі, давно полишений на поталу природи і зруйнований часом або… або ж її прохання Перехрестя виконало надто буквально і закинуло в світ взагалі без людей – тому що, наприклад, його спіткала якась катастрофа і всі люди тут загинули. Дженні бачила якось по телеку передачу, де розповідали, як швидко природа захопить і знищить всі будівлі і інші сліди людського існування за умови, якщо самі люди кудись подінуться. Можливо, тут так і вийшло? Тоді, якщо вона пройде трохи далі, вона може знайти залишки будівель чи доріг… але навіщо їй це? Нишпорити в пост-апокаліптичному мотлоху може здатися захоплюючою ідеєю… для тих, хто не розуміє, що ключове слово тут – мотлох. 

Вона розвернулася і пішла назад. Сталось тут щось чи ні, неважливо. Цей світ виявився чудовим притулком для спокійного відпочинку, тому вона може ще повернеться сюди… якщо не знайде щось ще більш принадне. Якщо вона все вірно зрозуміла, Перехрестя виводило на сотні тисяч, якщо не мільйони світів, і більшість з них не мали своїх Провідників. І тепер вона не мала сумнівів, що здатна потрапити у кожен з цих світів. Перспективи вимальовувались чудові, але для конкретних планів у неї все ще було замало інформації. Хоча якщо з таким стартовим розкладом вона не зможе побудувати собі безтурботне і багате майбутнє, то вийде, що багаторічна кримінальна кар’єра її нічому не навчила.

Повернувшись до свого маленького «табору», де вона лишала рюкзак та спальник, Дженні побачила, що її речі намагалися зняти з дерева, до гілки якого вона прив’язала свої манатки – саме на такий випадок. Сліди від пазурів на дереві вказували, що якийсь немаленький звір безуспішно намагався на те дерево влізти, принаджений, вочевидь, запахом курки. Чи може тварину манив кокаїн або дивні кульки, що дісталися Дженні від Дода?