6. Карл. Ловля на живця

- Не в добру годину ви з’явилис-ся тут, - похитав головою Онегін, коли Мігель представив йому своїх супутників і коротко розказав про їх мету. – Вам не пройти цим шляхом до ринку. Та і навряд чи це має зараз хоч якийсь сенс.  
Карл звик до Онегіна за пару хвилин – мабуть тому, що він колись досить довго воював далеко від рідної країни, з людьми геть іншої культури та розрізу очей. А ось Тамара, дівчина, що прожила все своє коротке життя в одному місці, ще довго витріщала на знайомця Мігеля очі, адже той вкрай відрізнявся від усіх людей, яких вона бачила раніше. Мігель ж тільки посміювався, насолоджуючись її подивом, наче дідусь, що вперше показує онучці слона в зоопарку.
Онегін був надзвичайно високим, його шкіра мала бронзовий відтінок, а у величезному горбатому носі бовталася золота підвіска у вигляді людського черепа. Одяг підкреслював його повну чужість світу Карла – Онегін був одягнений у форму якоїсь армії без всяких відзнак, але Карл ще не бачив раніше тканини, яка б змінювала колір сама собою, практично зливаючись з тлом за бажанням власника. Каска, броня, гвинтівка – Карл в цілому міг розпізнати призначення речей нового знайомого, але й тільки. Форма та матеріал зрозумілих за призначенням речей були настільки ж незнайомі, як і золотисто-помаранчева шкіра їх власника. На цьому фоні постійне сичання, що проривалось у вимові рейнджера (а Карл саме так для себе визначив професію Онегіна) було просто милою дрібницею.
- Банди? – спитав Мігель, скривившись.
- Так. Поки тебе не було, мій друже, з’явилась нова. Тому я й тут…
Від Мігеля Карл знав, що Перехрестя пустельне місце, але аж ніяк не безлюдне. Саме через його населення і існувало перше правило (тримай зброю напоготові). Прохід до їхнього світу лежав на території, що була далеко на північ від місцевого оплоту цивілізації – Міста, але це не означало, що тут не було своїх мешканців. Здебільшого це були одинаки, як Мігель, що шукали тут зиск з торгівлі. Вони сходилися для обміну товарами в облаштованих спільними зусиллями точках, які називали «ринками», або ж ходили до Проходів своїх торгових партнерів, за попередніми домовленостями. Таким чином все це працювало більшу частину часу - окремі люди або маленькі організації з різних світів тишком-нишком багатіли і раділи життю. Але іноді, коли Перехрестя відкривали для себе якісь дикуни чи злочинні елементи, тут з’являлися банди.
 Вони ніколи не були великими, бо ті Провідники, що могли б переносити невелику армію за якийсь розумний термін, всі працювали на Палату у Місті і мали величезні статки, а не тягали рюкзаками дрібнички по руїнах. До того ж по-справжньому великі озброєні угруповання моментально виявлялися і знищувалися Корпусом, який не терпів на Перехресті ніяких армій, крім своєї власної. Корпус також знищував всі банди, що мали дурість атакувати когось із мешканців Міста, або наблизитись  до нього достатньо близько. 
Але на невеликі групи без тяжкої техніки, що з’являлися десь на периферії Перехрестя, щоб пограбувати якийсь ринок або ж випотрошити декількох торгівців, а потім швидко звалити в якійсь незареєстрований Палатою світ, Корпусу було начхати. 
І одна з таких банд зараз «працювала» прямо на шляху Карла і його дочки.
- Ці виблядки гірші за усіх інших, що я коли-небудь бачив, - розповідав Онегін. – Схожі на дезертирів з якоїсь армії – однакова форма, непогане спорядження, якась дисципліна, і навіть пару с-спеців є – с-снайпер та сапер так точно. Поводять себе як звіри. Два дні тому напали на Майданчик, перебили половину з тих, хто там в той час-с був. Причому прийшли саме у торговий день – не інакше хтось із місцевих навів. 
- А Еллі? -  перебив його Мігель схвильовано. – Ти знаєш, вона там була?
- Я не в курс-сі, друже, - знизав плечима рейнджер. – Мене там не було, я був на сході. Після того я бачив лише Пса, Юлія і Ортозіса. Вони мені й розповіли, що як.   
Мігель сильно похмурнів. 
- І що тепер? Де банда зараз? – Карлу відчайдушно хотілося спитати «І що ж нам тепер з донькою робити?», але він розумів, що без Мігеля і Онегіна йому все одно не знайти тут для неї лікаря. Тож необхідно зосередитися на тактиці. Солдатські звички в ньому все більше брали гору, стираючи з його свідомості сім років праці в ратуші, як морська хвиля змиває дитячий малюнок на піску.
Онегін глянув на Карла пронизливим поглядом своїх чорних, як ніч, очей.
- Зараз вони, згідно моєї інформації, зайняли одну з башт у трьох кілометрах звідси. Їх там декілька поруч стовбичить. Тож зараз в них там десь сидить снайпер і вицілює будь-яку незнайому банді людину в радіусі кілометра чи навіть двох. Тим же займається і мобільна група з п’яти чи шести бандитів – обережно патрулює околиці, за наводкою снайпера приходить забирати товар ще з теплого тіла. Намагаються с-спіймати всіх, хто йде з півночі на Майданчик і ще не знає, що там коїться. Якби я вас не перестрів…
- І що будемо робити? – Мігель зло сплюнув. Судячи з усього, йому тепер ще більше хотілось дістатись розгромленого ринку, бо він хвилювався за невідому Карлу Еллі.     
- Я можу дещо зробити із снайпером – є в мене засоби. Можу с-спробувати зробити засаду на групу. Але вони діють дуже злагоджено. Група і снайпер разом – то для мене забагато. Я дещо придумав, але для мого плану не вистачало людей. Якщо я можу розраховувати на вас, а точніше, на твого товариша Карла, то план виглядає реальним. А я, зі свого боку, обіцяю, що допоможу Карлу знайти лікаря для доньки.
- Тобто нас буде троє проти скількох? – уточнив Карл.
- Я один – проти п’яти або шести, не рахуючи с-снайпера. – сказав Онегін, блиснувши зубами, що, як тепер помітив Карл, теж були інкрустовані золотом. – Вибачай, твоя роль буде дуже важливою, але в бою я на тебе не розраховую. Ваші револьвери проти того, що в них є, зовсім не грають, та й збивати з вас групу та тренуватися немає час-су. А план в нас буде такий…
Він розгорнув мапу – дуже гарну, з величезною кількістю подробиць, і почав тицяти пальцями в різні місця, викладаючи задумане. Під його пальцями різними кольорами засвітився майбутній маршрут Карла, вірогідні місця нападу, висотна будівля, де ховався снайпер. Іншим разом Карл був би у захваті від такої корисної іграшки, але зараз це не могло його вразити більше, ніж так званий «план», який виглядав для нього повною маячнею, про що він відразу ж і повідомив. 
- Ти просто не розумієш, - сказав йому Мігель на це, поки Онегін мовчки посміхався, мотаючи головою. – Онегін свою справу знає, він керував всією охороною Майданчика багато років. Ну і по Перехрестю він ходив дуже багато і дуже далеко і знає його набагато краще за мене. Якщо він щось пропонує, то це напевно єдиний вихід.
«І що стало з вашим Майданчиком з такою охороною», - подумав Карл, але сказав трохи інше.
- Тоді поясніть мені, як я маю це пережити, - сказав він. – І також дайте слово, що Мігель буде весь час охороняти Тамару, поки ми будемо цим займатися. І тоді я, можливо, погоджусь. 
І Онегін, посміхаючись, все пояснив.
***
Карлу було зовсім не важко, але він йшов, згорбившись.  Вони набрали багато легкого мотлоху з якогось металевого баку, що стрівся по дорозі – здебільшого якихось прозорих порожніх пляшок, зроблених не зі скла, а з якогось незнайомого Карлу матеріалу, і тепер рюкзак за його спиною був роздутий до зовсім непристойних розмірів. Він старанно грав важко навантаженого товаром торгівця, що поспішає до ринку, не знаючи, що той пограбований.
Карл постійно оглядався, завмирав, неначе прислухаючись, і взагалі з усіх сил робив вигляд, що дуже переймається за свій вантаж. Мігель намагався йому приблизно розповісти, як виглядає типовий новак-Провідник, що йде на ринок другий чи третій раз, і Карл дуже старався цей образ втілити, хоча ніколи не був актором і взагалі до театру був байдужий. 
«Мігель не підходить», - відразу пояснив Онегін, коли вони обговорювали деталі. – «Майданчик пограбували за наводкою, і той, хто це зробив, може знати Мігеля у обличчя і сидіти поруч зі снайпером. Я майже впевнений, що це не так, але не хочу ризикувати. Якщо вони впізнають Мігеля, то вони не будуть витрачати далекобійні боєприпаси і просто перестрінуть його мобільною групою, бо всі знають, що Мігель слабо озброєний і взагалі то вояка так собі. А ось незнайомця вони будуть стерегтися. На ринок їх приходило більше дюжини, і половина залишилася там, незважаючи на їх дисципліну та ефект раптовості. Саме після цього в них з’явився снайпер – бо дуже багато цікавих смертельних сюрпризів з інших світів вони зустріли у торговців Перехрестя, і їм ці сюрпризи не сподобались. Тож зараз вони відстрілюють незнайомців з відстані і грабують вже трупи.»
Власне саме на те, що по Карлу спершу стрілятиме снайпер, а тільки потім підійде група, щоб обшукати його тіло, і був увесь розрахунок. У світі Карла такий «план» був би самогубством, але Перехрестя вносило свої корективи. Карл підписався на це, бо Онегіну довіряв Мігель, а він сам довіряв Мігелю. А ще тому, що Тамарі стало погано, поки вони це обговорювали.
Час його дочки спливав, до того ж подорож на Перехрестя, схоже, все ж чимось їй додатково зашкодила, бо таких сильних нападів в неї ще не бувало. Добре хоч цього разу йому не довелося колоти їй наркотик – Онегін поділився якоюсь пігулкою, що спрацювала набагато швидше і краще морфію. Але у будь-якому разі, йому треба було поспішати. Обходити територію, що контролювалася бандою, втрачаючи таким чином дорогоцінний час та ще і заглиблюючись у райони, про які Мігель нічого не знав, він не міг.  
І ось він, майже загнаний в кут обставинами, робить те, від чого давно відвикнув – довіряє своє життя людині, яку вперше побачив. Та ще й людині помаранчевого кольору.  
«Останній раз таке було напевно в Кампан’ї» , - думав Карл, вибираючись через пролом на невелику площу з напівзруйнованим пам’ятником посередині.  Безголове тіло, що застигло в пафосній позі, було геть усе розмальоване вицвілими написами різних кольорів і розмірів. Карл, звичайно, не знав цієї письменності, але судячи з довжини слів, то явно не були хвалебні оди. – «Але той фермер йшов з нами, і ми б вбили його в разі зради, він про це знав. А чим зараз ризикує Онегін?».
Карл не мав відповіді на це питання. Зупинившись ніби перепочити, він дістав флягу і хильнув води, озираючись по боках. Місцина видавалась досить відкритою, на що і був розрахунок. Це один із пунктів плану - зупинятися в таких місцях, щоб давати у себе прицілитися. Він підняв голову і почав роздивлятися величезну будівлю, що стирчала вдалечині. Таких високих він ніколи не бачив. Поверхів п’ятдесят а то й більше – в його світі такого не будували. Карл також ніколи не бачив зброї, з  якої можна було б вистрілити (і поцілити) з такої відстані, але в зброю йому було повірити набагато легше.
Щось хлопнуло і прямо у нього перед очима застигла розпечена до червоного кольору куля, продовгувата і загострена, довжиною не менше за мізинець. Від несподіванки Карл закляк на місці, але Онегін проричав в його вусі «Падай!», і він, моментально згадавши план дій, різко похитнувся назад і перекинувся на рюкзак, намагаючись виглядати природньо. 
«Ну що ж, я поки що живий», - промайнула в голові думка, і Карл навіть не відчув якогось особливого подиву. Врешті решт, весь цей божевільний калейдоскоп уривків чужих світів і взагалі все, що відбувалось, досить сильно вдарили по його можливостям  дивуватися. Фляга вилетіла з його руки ще при падінні, але, щоб зробити сцену більш достовірною і пам’ятаючи деякі епізоди зі свого військового минулого, він трохи конвульсивно подрижав ногою і завмер. Голова його опинилася нижче ніг, і він не бачив більше ту башту, з якої в нього поцілили. 
«Головне, щоб снайпер нічого не запідозрив», - намагаючись влягтися зручніше і одночасно не ворушитися (складна задача!), думав Карл. – «Голови він не бачить, тож з цього боку все гаразд. Він має думати, що поцілив. Хоча, напевно стріляв таки все ж у корпус.»
«Все чудово, ти молодець», - прошепотіла у лівому вусі голосом Онегіна сіра горошина, засунута туди перед початком операції. – «Я на позиції, бачу все як на долоні. Тепер головне не ворушися. Снайпер буде небезпечний для тебе ще декілька хвилин, а потім скоріш за все за тобою прийдуть бандити. Я все контролюю, не хвилюйся». 
Розмова на відстані – ще одне диво у списку сьогоднішніх відкриттів. Скільки б грошей відвалила будь-яка армія його світу за такий засіб зв’язку! Карл був не певен, чи не дивовижніша  ця штука за ту, що захистила його від кулі. 
Бронзовошкірий рейнджер був десь поруч, нечутно слідуючи за Карлом по руїнам світів, але тримаючись так, щоб його не міг побачити взагалі ніхто. Карл не був певен стосовно снайпера чи інших бандитів, але він сам, коли озирався і намагався почути чи побачити щось підозріле, Онегіна не помічав. На боці рейнджера була його маскуюча чудо-форма і величезний досвід, а Карла вже сім років ніхто не переслідував і не намагався вбити, тож гра була нерівна з самого початку. Хоча, звичайно, Карл міг зізнатися собі, що і в найкращі роки навряд чи він був Онегіну гідним супротивником. Врешті решт, їх просто вчили різним речам.
«Вони йдуть. Ще декілька хвилин», - прошепотів Онегін. – «Намагайся не ворушитися».
І Карл намагався. Йому здавалось, що в нього непогано виходить, аж доки він не почув вже зовсім недалеко від себе приглушені голоси. І він тут же вирішив, що намагався недостатньо. Його пробрав холодний піт. «Якого дідька я роблю?» - подумав Карл – «Ні, я просто збожеволів від всього цього. Ідіот. Як я міг повестися на цей дурнуватий план? Проклятий кретин».
Вони наближалися. Він вже чув кроки, а голоси ставали все гучнішими, хоча все одно здавались приглушеними. Карл спробував підрахувати кількість людей, що розмовляють, але у нього нічого не вийшло. «Зараз мене пристрелять. За декілька секунд вони наблизяться достатньо, щоб зрозуміти, що я неушкоджений, і вб’ють мене», - якось відчужено подумав він, все одно вперто продовжуючи зображати труп. – «Добре, що Мігель дав обіцянку довести справу до кінця. Може він зможе знайти Тамарі лікаря. Але який я все ж таки кретин…»
Він кожної миті чекав здивованого оклика і пострілів. І, справді, щойно кроки людей почулися зовсім близько, почалась стрілянина. Але стріляли не вони.   
Карл не витримав і здригнувся, коли почув таку знайому, але вже позабуту мелодію – чавкання, з яким кулі зустрічаються з плоттю, глухий шум падаючих на землю тіл, крики та стогін помираючих. Не було лише звичного йому акомпанементу – звуків стрілянини. Гвинтівка рейнджера працювала майже безшумно.  
Він зробив відчайдушну спробу вскочити на ноги і витягти револьвер, бо весь його досвід волав про те, що лежати далі в позі мерця не дуже гарний варіант, але не зміг – надто незручно тоді впав, а ще йому сильно заважав роздутий рюкзак. Почуваючи себе розчавленою жабою під колесом брички, він все ж зміг ривком перенести вагу на один бік, і за декілька секунд нарешті опинився навколішках, з револьвером у руці і готовий вступити в бій. Але все вже скінчилось. 
П’ятеро не надто високих і однаково вдягнених типів, з якимись напівмасками на темношкірих обличчях валялися по всій площі в різноманітних позах, буквально розірвані на частини пулями рейнджера. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що вони вийшли з-поза огорожі навпроти того пролому, з якого на площу вибирався Карл, і до кінця йшли, оглядаючись на всі боки і контролюючи місцевість, але не встигли помітити рейнджера і зреагувати, коли він пошматував їх декількома короткими чергами. 
Скорострільність та забійність його гвинтівки була незмірна – Карл ніколи не бачив таких ран раніше. Принаймні, ран таких розмірів, нанесених кулями, чи що там ще використовувала пекельна зброя рейнджера. Хоча, після кулі, що прилетіла йому в обличчя із будівлі десь на обрії, він мав би чекати чогось подібного. Прогрес у всіх світах, схоже, йшов перш за все у напрямку розвитку засобів вбивства. Нічого дивного, якщо подумати.   
Онегін вибрався з руїн і підійшов до Карла, що врешті решт встав на ноги. 
- Снайпер? – спитав він у рейнджера, розминаючи шию, що затекла від незручної пози.
- Все гладенько, - трохи незрозуміло промовив той, вдивляючись кудись вдалечінь. – Зараз бідолашний вже втратив тяму і тихенько помирає. 
Засіб, яким Онегін зупинив кулю і одночасно вбив стрільця, що цю пулю випустив, був якось пов’язаний з пуком пір’я на шнурі, що його  вдягли Карлу на шию перед операцією. Карл міг назвати таке лише магією. В цілому, це вона і була.
- Підбери пару не ушкоджених автоматів, - вказав Онегін на дивні короткі гвинтівки у загиблих бандитів. – Вам з Мігелем краще мати щось більш забійне, ніж револьвери. Викинь з рюкзака мотлох і будемо повертатися. Не треба надовго залишати твоїх.
- Не розумію, нащо я тобі був потрібен, - пробурчав Карл, вибираючи вцілілу зброю і набої, поки Онегін передивлявся інші речі своїх жертв. – Ти сам би впорався. Ти ж просто рухома кулеметна точка з чудовим маскуванням, що тобі ці бандити.
- Авжеж, кулеметна точка, скажеш таке. -  скривився рейнджер, витаскуючи із рюкзака бандита пляшку. – Ти диви, курва, це ж аллаутський нектар. Знали гади, що брати на Майданчику, губа не дура. 
- А щодо того, що ти був не потрібен, - додав він, перепаковуючи залишки здобичі, що в майбутньому могла повернутися до пограбованих власників. - То ти не правий. Маскування моє добре працює, коли я непорушний. Поки я активно вистежував банду, користі з нього було не дуже багато. Один проти п’яти, та ще і с-снайпер, і незрозуміло з якої башти він стрілятиме… І пір’ячка – до речі, можеш його викинути, воно вже повністю втратило свою силу – спрацювало б на одну, максимум дві кулі, й на тому все. Тож на щастя я зустрів вас, і я дуже вдячний тобі за допомогу. Я тобі винен. 
- Так, тут все, - додав він, закидаючи на плечі розпухлий рюкзак. – Пішли назад.
- Зараз, треба ще трохи полегшитися. – промовив Карл, озираючись у пошуках затишного кутка.
- Ти ще не все зайве повикидав?
- Не в тому сенсі. Я тут між іншим зображав мішень, якщо ти не помітив. Добре, що в мене є бойовий досвід, а то запасних штанів я з собою не взяв.