3. Дженні. Кров, свобода, кокаїн

З самого дитинства Дженні вважала себе везучою. Навіть дуже. Її єдина справжня подруга Мей стверджувала, що все «везіння» Дженні складається з рішучості, безжальності та гострого розуму. «Крім того», - казала Мей. – «Жодна людина, яка знає, що в тебе було за життя, не скаже, що тобі щастило». Ось з цим Дженні точно не могла погодитися, хоча б тому, що людей, які знали б добре про її життя, просто не існувало. А ось прикладів, коли везіння рятувало її, було безліч.

Ну хіба не везінням було те, що коли п’яний вітчим вдерся до восьмирічної Дженні і почав стягати з неї піжамку, в неї під рукою раптом опинилися гострі ножиці? І тим більше тільки везінням можна пояснити те, що після того, як втратив ліве око, вітчим не зламав їй шию, а почав бігати по будинку, впав і розбив собі голову. Або можна згадати ту ніч у притулку, коли старші дівчата вирішили добряче провчити нахабну новачку. Хіба що тільки везінням можна пояснити рахунок один-п’ять на її користь у ту ніч. Везінням і розбитою лампою – але щоб дотягнутися до тої лампи, Дженні повинно було пощастити. І список таких подій вона могла б продовжувати довго.

Тож, підсумовуючи, лише винятковим везінням Дженні пояснювала те, що взагалі дожила до своїх двадцяти шести років. Той факт, що на цей сьогоднішній день народження вона не стала наркоманкою, повією чи монашкою, вона теж пояснювала везінням. Хоча назвати її звичайною (та навіть порядною) дівчиною теж було важкувато. Перевезення партії наркотиків, наприклад, було в її очах цілком вдалим початком трудової діяльності на новому місці. Врешті-решт, небагато жінок її віку отримують добре оплачувану та відповідальну посаду всього через пару днів після прибуття до Нью-Йорку. 

Винятково ж невдалою обставиною вона вважала мерехтливі вогні на даху поліцейської машини позаду. Зупинка на вимогу поліції посеред людяної вулиці погано поєднувалась в її уявленні з трьома фунтами кокаїну,  що були сховані під сидінням Алекса.

- Не смикайся, - прошипіла вона в його бік, паркуючись біля тротуару і глушачи мотор, - Сиди тихо і розслаблено. Права в мене в порядку, машина в порядку, все буде окей. Тільки не смикайся, а то точно спалимося.

Коп виявився молодим, нахабним і дуже дратівливим – починаючи від прізвища Джонсон і закінчуючи глумливою усмішкою. Дженні тримала руки на кермі і солодко посміхалася йому, поки він одним оком вивчав її права, а іншим – виріз на блузці. Коп теж посміхався, нахабно і зверхньо. Це її напружувало – вона не пам’ятала, щоб копи, що зупиняли її де-небудь у Феніксі, так себе поводили.

Але більше за все її напружував навіть не дивний коп, а Алекс. Коп поводив себе зовсім не так, як копи південних штатів – але з чого вона думала, що у Нью-Йорку копи такі самі? А ось Алекс… Краєм ока вона помітила, що він спокійний. Небіж боса не пітнів, не нервував і навіть оком не повів на те, що їх зупинила поліція. Вона була навіть готова присягнутися, що він іноді посміхається разом із копом. І посмішка його була надзвичайно задоволеною.

«Ми схожі на родину кретинів, що зібралися на сімейну зустріч і посміхаються один одному, не знаючи, що сказати, хоча насправді один одного палко ненавидять», - подумала вона.

- Доведеться проїхати у відділок, бо на схожу машину нещодавно був виписаний ордер. Треба, щоб наші експерти перевірили автомобіль. – проказав коп, засовуючи ЇЇ права у СВІЙ нагрудний карман.

Дженні на секунду розгубилася, але раптом все збагнула і почала внутрішньо реготати над ідіотизмом того, що відбувалося. Схоже, хтось прийняв її за ідіотку. Красиву, безпорадну, і головне – дурну квочку. «Окей, хлопчики, пограємось», - сказала собі Дженні, - «Але я боюсь, що вам ця гра не сподобається».

Вона зробила очі круглими та дурними і подивилася на копа жалібно, облизуючи губи.

- Але сер, я дуже поспішаю, а експерти і відділок – це на весь день. Може ми можемо вирішити це питання якось по-іншому?

Коп зробив вигляд, що сумнівається.

- Ну, я б запропонував вам один варіант вирішення проблеми, але не знаю, як на це подивиться ваш бойфренд, - сказав він нарешті, і його усмішка стала ще огиднішою.

Дженні могла б зруйнувати гру прямо зараз, зауваживши, що Алекс не її бойфренд, а просто попутник, і взагалі – давайте поїдемо у відділок, не проблема. Але вона вже збагнула сценарій – банальний, дешевий сценарій якогось старого порнофільму, і вже знала в чий дурній голові цей сценарій народився, і тому продовжувала діалог саме так, як від неї очікували ті, хто вважав, що жінка її віку та вроди із скрутних становищ має виходити саме так.

- Ну що ви, офіцер, Донні буде гарно себе поводити. Може, він навіть до нас доєднається. – промуркотіла вона, гладячи Алексу ногу.

Наступні десять хвилин, поки вона їхала за машиною копа, найскладнішим було скидати з себе руки Алекса, чиї мізки остаточно поплавилися від її поведінки і вмовити його все ж трохи зачекати та не заважати їй вести машину. На сходах, підіймаючись до заздалегідь знятої цими довбнями квартири і відбиваючись вже від двох пар рук, вона ледве стримувалася. Найголовнішим у всьому цьому було не дати їм намацати револьвер. Але тут їй знову пощастило.

Коп ще закривав двері, коли Алекс притиснув її до стіни, одночасно намагаючись вкусити за шию і майже викручуючи її сідниці. Краєм ока побачивши, що коп нарешті зачинив двері та відразу ж почав розстібати штани, Дженні зробила те, про що так мріяла весь цей час. 

Алекс ще падав на підлогу, не в силах навіть заволати від больового шоку (ноги в неї були гарні та сильні, а удар коліном у пах  поставлений на «відмінно» -  і тут справа навіть не в тайському боксі, а у великій практиці), як Дженні ковзнула в сторону і тицьнула коротким стволом револьвера в бік вже розстібнутої ширинки копа.