2. Карл. П'ять правил новоприбулого

Мігель мешкав на околиці, не в найкращому районі міста. З одного боку його домівку підпирав цвинтар, з іншого – якась брудна лавка з заклеєними вікнами. Але сам по собі будинок був гарний – доглянута двоповерхова громадина із сірого каменю, з великими заскленими вікнами. Віконниці першого поверху були щільно закриті, але у вікнах другого мерехтіло світло, яке було добре видно у вечірніх сутінках. Схоже, господар був вдома.

Карл глибоко зітхнув, стягнув капелюха і постукав у двері спеціальним молоточком. Три рази, два і знову три. Ніяких секретних кодів йому ніхто не давав, просто ненароком сплив спогад про горезьку в’язницю, коли це був найпростіший засіб розповісти сусідній камері, який номер починає розмову по тюремному «телеграфу». Врешті решт, саме на тій війні він і познайомився з Мігелем, так що «код»  виглядав доречним. Хоча навряд чи Мігель його пам’ятав.

- Хто там, заради Вічного в такий час? – пролунав із-за дверей хрипкий бас Мігеля.

- Це Карл. Карл Лествіц. Я невчасно?

Двері відчинилися майже одразу. Мігель окинув його поглядом і відійшов з проходу, пропускаючи Карла всередину. – Проходь, друже, проходь. Ти завжди вчасно.

Жив Мігель розкішно. Карл ніколи раніше не був у нього вдома і не підозрював, що його старий приятель зміг так файно піднятися. Килими, картини, газові світильники витонченої форми… Вино, виставлене на стіл в честь його приходу, виявилося десятирічним карентом. За мірками Карла, який іноді не міг нормально звести свій сімейний бюджет, пляшка такого вина коштувала цілий статок. 

- Погано ти виглядаєш, - пробурчав Мігель після того, як закінчилися традиційні вітання та пройшов перший тост «за зустріч старих товаришів». – Я так розумію, ти не просто так побазікати про старі часи заглянув до мене так пізно ввечері.

Це було не дуже ввічливо, але ж Карл насправді з’явився в неурочний час, і, чесно кажучи, без запрошення. Не рахувати ж за запрошення «ти заходь, якщо що», сказане Мігелем, коли вони зустрічалися останній раз пару років тому. І хазяїн, що пригощав гостя недешевим вином, навряд чи заслуговував на різку відповідь. Скоріш він заслуговував на те, щоб гість не марнував його час і переходив до справи.

- Так. Біда в мене. Тамара захворіла. Теж саме, що було в її матері, - промимрив Карл. Він почував себе ніяково. З одного боку, Мігель був йому винен. З іншого боку, якщо його здогадка неправильна, то він прийшов сюди марно. Йому подумалось, що він хапається за соломину і що соломина ця не тільки тонка, а ще й вельми примарна.  Але в такому він був положенні, що крім цього вечірнього візиту надій в нього майже і не лишалося.

Мігель тяжко зітхнув. Газовий ліхтар давав мінливе світло і на обличчя хазяїна падали непевні тіні, що заважали Карлу нормально розпізнати емоції старого товариша.

- Тобто, це невиліковно, - спитав Мігель ствердно. Він знав про долю дружини Карла, тихої блідої жінки, що сконала в муках три роки тому, згасла буквально за декілька місяців - від тяжкої спадкової хвороби.      

- Так. Я думав, може є які нові ліки, але всі доктори кажуть, що такі речі просто відбуваються, і ніхто не може нічого з цим зробити. Я навіть їздив до столиці. Возив Тамару, коли це тільки почалося і вона навіть могла ще ходити самотужки. Там теж ніхто не зміг допомогти, я тільки витратив дарма купу грошей. Сказали – все у руках Вічного. Медицина безсила. Сказали, моліться частіше, буває що само проходить. На це вся ваша надія.

Голос Карла поступово твердішав, і поступово від його ніяковості не лишилось і сліду. 

- То що, вона вже не ходить? – Мігель скривився. – Швидко то як все… Я співчуваю, друже. Давай ще трохи – за здоров’я доньки.

І вони випили ще. Карл стиснув губи. Треба було переходити до справи.

Але почав сам Мігель.

- Якщо тобі треба грошей, то я дам скільки потрібно, - сказав хазяїн рішуче. – Звичайно, грошима ти її не вилікуєш, але життя все ж таки собі і їй полегшиш. Порадуєш чимось, може, звозиш на південні моря. Морфін теж недешевий, я чув. І доглядальниці…

Він продовжував щось заспокійливо казати, але Карл, допив келих і відставив його вбік, рішуче його перервав.

- Якщо ти більше нічим не можеш зарадити, - сказав він і гостро подивився другові в очі. – Так, якщо ти більше зовсім нічого не можеш зробити, тоді гроші звичайно, згодяться.

Мігель запнувся і відвів погляд.

- Ну що я можу ще зробити… Я ж навіть не лікар.

- Ти знаєш, що я не прийшов би до тебе, якщо б мені просто були потрібні гроші. Ти мені винен. Але не гроші. – Карл більше не зітхав і не м’явся. Навіть його плечі, що були до того схилені під тягарем безнадійності, розправилися, наче він все ще був молодим лейтенантом морської піхоти, а не скромним розмітником в земській управі. – Пам’ятаєш?

Мігель скривився, але промовчав.

- Я ніколи тебе ні про що не просив. Це було б глупо і навіть… - Карл пошукав вірні слова. – Так, навіть неблагородно – ось правильне визначення – брати в тебе гроші, коли ти винен мені життя. Два рази, мінімум. Та атака…

- Так, та атака, а потім та втеча, - перебив його Мігель тихим голосом. – І той горезький вартовий, що застрелив би мене, якби ти не кинувся на нього з тою клятою викруткою, практично без шансів. І нічна гонитва. І холодна вода. Я все пам’ятаю. Я знаю, що ми ніколи не були з тобою близькі, і що навіть те, що ти спас мені життя, не зробило нас справжніми друзями. Скоріше навпаки. Живемо в одному місці але зустрічаємось лише випадково або на ветеранських зборах. Дуже ми з тобою різні. Я ціню, що ти раніше ніколи не нагадував мені про те, що ти мене врятував.  І те, що ти зараз все ж прийшов і заговорив про борг, каже мені, що ти справді у відчаї. Але що я можу? Гроші…