РОЗДІЛ 17. АРТЕМ

Місяць. Цілий місяць я жив у пеклі, яке не бажав би найлютішому ворогові.

Кожного ранку я прокидався від того, що рука мимоволі тягнулася до її боку ліжка. Місце, де мала лежати Віві, залишалося холодним і порожнім. Я лежав, дивлячись у стелю, і відчував, як біль роз’їдає мене зсередини. Іноді мені здавалося, що я просто не встану. Але потім я чув тихий плач Лео з сусідньої кімнати - і силою змушував себе піднятися. Він не мав права втрачати ще й мене.

Лео змінився. Він став тихим, замкнутим. Перестав вимагати іграшки, перестав бігати по будинку. Часто сидів біля вікна у вітальні й дивився на дорогу, ніби чекав, коли мама повернеться. Ночами він плакав і кликав її. Я брав його на руки, колисав і шепотів у волосся:

- Мама скоро буде вдома, синку. Тато її знайде. Обіцяю...

Але з кожним днем ця обіцянка звучала все менш переконливо навіть для мене самого.

Я майже не спав. Ночами сидів у кабінеті, переглядаючи записи з камер спостереження, перевіряючи банківські перекази, старі маєтки Романо, усі відомі їм клініки та сховища. Данііл був поруч постійно. Ми працювали без перерв, п’ючи каву літрами.

- Артеме, ти себе вб’єш, - сказав він одного разу на світанку, коли я вже третю ніч не лягав.

- Без неї я вже мертвий, - відповів я глухо, не відриваючи погляду від екрану.

Коли мені повідомили, що Ерік вийшов під заставу, я розбив кулаком скляну стіну в кабінеті. Кров стекла по пальцях, але фізичний біль був нічим порівняно з тим, що творилося всередині. Я знав - це його рук справа. Він забрав її, щоб помститися. Забрав жінку, яка вже й так пережила від нього більше, ніж будь-хто мав право пережити. 

Я винив себе. Я не стримав слова, хоча обіцяв, що захищу свою дружину… Мене лякала думка, що повториться сценарій подібний до Амеліїї. Я почував себе нікчемою…

Макс був одним із перших, кого я перевіряв. Він виглядав щиро стурбованим, обійняв мене і сказав, що чекав Віві в кафе, але вона так і не прийшла. Я повірив. Тоді. Він був її єдиним другом.

Тієї ночі, коли відчай уже майже поглинув мене повністю, телефон завібрував на столі. Невідомий номер. Я відкрив повідомлення і завмер, відчуваючи, як серце зупиняється.

“Це Віві. Не довіряй Максу! Він знає де я. Він заодно з Еріком!”. 

Секунду я просто дивився на екран, не вірячи власним очам. А потім усе всередині вибухнуло.

- Данило! - заревів я, вибігаючи з кабінету. - Макс! Слідкуйте за Максом зараз же! Він знає, де вона!

Чому я раніше не подумав про це? Схоже я ще не втратив віру у людей… Та до біса цю довіру. Я міг знайти її раніше… Набагато раніше! Відчай вбивав мене. 

Ми чекали офіційного дозволу. Через двадцять хвилин моя команда вже вела спостереження за Максом. Він вийшов з будинку пізно вночі і поїхав на околицю міста. Ми слідували за ним на відстані, не вмикаючи фари. Коли його машина зупинилася біля невеличкої приватної клініки «Надія», захованої серед лісу, я зрозумів - ми знайшли її. 

- Вперед, - тихо скомандував я.

Ми увірвалися всередину. Охорона спробувала нас зупинити, але поліція швидко їх нейтралізували. Я біг коридорами, кричачи її ім’я:

- Віві!

Данііл вказав на дальні двері в кінці коридору. Я вибив їх плечем.

І побачив її.

Вона лежала на вузькому лікарняному ліжку, руки прикуті до узголів’я, ноги - до рами. Бліда, виснажена, з темними колами під очима. Але коли вона підняла голову і наші погляди зустрілися, її очі наповнилися сльозами.

- Артеме… - прошепотіла вона ледь чутно, ніби боялася, що я - просто чергова галюцинація.

Я кинувся до неї. Руки тремтіли, коли я відкривав кайданки. Я підхопив її на руки, притиснув до грудей так сильно, ніби хотів увібрати в себе весь біль, який вона пережила.

- Я тут, кохана. Я тут, - повторював я, цілуючи її в волосся, в скроні, в мокрі від сліз щоки. - Пробач мені. Я шукав тебе кожен день... Кожен проклятий день...

Вона заплакала - тихо, виснажено, ховаючи обличчя в моїй шиї.

- Я думала, що більше тебе не побачу… Думала, що це кінець…

- Ні. Ніколи, - прошепотів я, не випускаючи її з обіймів. - Ти моє життя, Віві. Я б перевернув увесь світ, щоб тебе знайти.

Данило вже зв’язував Макса в сусідньому кабінеті. Той намагався щось пояснювати, але я навіть не глянув у його бік. Зрадник більше не існував для мене.

У  лікарні, куди нас доправили, лікарі довго обстежували Віві. Я не відходив від неї ні на крок, тримаючи її за руку. Приїхали батьки з Лео та Софі. Всі не знаходили собі останній місяць місця від хвилювання.

Коли Вів’єн нарешті прокинулася після заспокійливих, я сидів поруч і гладив її по волоссю.

- Ти справді тут, - тихо сказала вона, торкаючись мого обличчя, ніби перевіряючи, чи я реальний.

- Я тут. І більше ніколи тебе не відпущу.

Лікарі підтвердили сильне виснаження і наслідки психотропних препаратів, але сказали, що загрози для життя немає. Вони провели додаткові аналізи і через кілька годин повернулися з серйозними обличчями.