РОЗДІЛ 16. ВІВ’ЄН

Вперше за довгий час я відчула полегшення. Та не дивлячись на це, в середині була якась непомітна тривога, яка викликала у мене поклики нудоти. Клубок нервів скручувався у животі, наче передбачаючи щось неминуче. 

Артем пішов на роботу, а також йому потрібно було заглянути у відділок аби перевірити як йдуть справи. Ми з Лео та батьками чоловіка вийшли в сад та спостерігали, як син грається на траві. 

Зустрічі з Максом так і не було. Він зателефонував у ввечері та попросив перенести її через 3 дні, чому я і не заперечувала. 

Все йшло надто спокійно та добре. І це трохи лякало.

Артем зателефонував, щоб до вечері я була готова для сюрпризу. Схоже Олена Миколаївна та Андрій Євгенович щось знали про це, тому що весь день вони дивно зиркали на мене та посміхалися. 

Батьки Артема залишаться в нас та побудуть з Лео, мовляв нам потрібно час на себе. Вони прийняли мене як рідну, огортаючи турботою та любов’ю.  

Одягаючи приталену чорну сукню, яка підкреслювала кожен вигин, думала про те, що можливо весь цей шлях мав привести мене саме до Артема. Можливо мені потрібно було зламатися, впасти, щоб врешті хтось підняв мене? 

***

Артем чекав мене біля виходу. Він виглядав неймовірно. Чорний костюм, ідеальна зачіска, яку так і хотілося зіпсувати. Варто було йому побачити мене, як його очі засяяли. 

Він ніжно поцілував мене, обіймаючи. Батьки чоловіка захоплено дивилися на нас. На очах у мами та батька стояли сльози. 

Олександра Миколаївна обійняла мене на прощання і тихо прошепотіла:

- Насолоджуйтеся один одним.

Артем привіз мене в маленький затишний ресторан на околиці міста, який повністю орендував на цей вечір. Коли ми зайшли всередину, у мене перехопило подих.

Посеред залу стояв єдиний стіл, вкритий білосніжною скатертиною. Навколо нього горіли десятки свічок, а повітря наповнював ніжний аромат свіжих червоних троянд - їх були сотні: у великих вазах, на підлозі, на столі. М’яке золотаве світло створювало атмосферу теплої, інтимної казки. Тихо грала фортепіанна мелодія.

Я обернулася до Артема, злегка розгублена від такої краси.

- Це… для нас? - тихо запитала я.

Він ніжно усміхнувся, взяв мене за руку і підніс її до своїх губ.

- Для тебе. Я хотів, щоб хоч один вечір ти відчула, що заслуговуєш на все найкраще.

Він відсунув для мене стілець, а коли ми сіли, налив вина в келихи. Його погляд був теплим і глибоким.

- Віві, - почав він тихо, - я так довго жив з думкою, що кохання - це слабкість. А потім з’явилася ти. Така сильна, неймовірна. І я зрозумів, що ти - єдине, що має значення. Я кохаю тебе. Всім серцем. Усією душею.

Мої очі зволожилися. Я простягнула руку через стіл і переплела наші пальці.

- Артеме… Ти прийшов у моє життя, коли я вже майже перестала вірити, що хтось може мене по-справжньому бачити. Ти не просто захищав мене. Ти лікував мене своєю любов’ю. Навіть коли я відштовхувала, ти залишався. Я кохаю тебе. Дуже сильно. Ти став моїм домом.

Він підвівся, обійшов стіл і притягнув мене до себе. Ми стояли посеред цього затишного світла, обійнявшись, і цілувалися - повільно, ніжно, з усім теплом, яке накопичилося в наших серцях.

- Ти подарувала мені сім’ю, - прошепотів він мені в губи. - Лео обожнює тебе. А я… я не уявляю свого життя без тебе.

- І я без тебе, - відповіла я, притискаючись сильніше. - Дякую, що обрав мене. Дякую, що любиш такою, яка я є.

Вечеря пройшла в теплій, спокійній атмосфері. Ми говорили про все і ні про що: про майбутнє, про Лео, про те, як хочемо жити далі. Кожен погляд, кожен дотик був сповнений любові.

Коли ми повернулися додому, Артем довго не хотів мене відпускати. Ми кохалися всю ніч. Вперше за довгий час я не відчувала себе самотньою. 

***

Наступного дня я приїхала до маленького кафе біля лікарні, де ми колись працювали разом з Максом. День був сонячний, але всередині мене оселилася легка тривога. Щось у голосі Макса по телефону здавалося… не таким, як завжди.

Він уже чекав за столиком в куті, біля заднього виходу. Коли я підійшла, він підвівся і міцно обійняв мене - як завжди, по-братськи, щиро.

- Віві, нарешті, - сказав він з усмішкою. - Ти виглядаєш… щасливою. Заміжжя тобі личить.

- Дякую, Максе. Ти теж непогано виглядаєш. Що сталося? Ти вчора говорив так, ніби це терміново.

Ми сіли. Макс замовив нам каву. Я дістала телефон і швидко написала Артему, що я на місці, аби він не хвилювався. 

Макс деякий час мовчав, розмішуючи цукор у своїй чашці. Потім підвів на мене погляд - спокійний, майже сумний.

- Я багато думав останнім часом… Про тебе, про все, що ти пережила. Про Еріка.

У мене всередині щось стиснулося.

- І що саме?

- Він… він ніколи не відпустить тебе, Віві. Навіть зараз, коли його батька взяли. Він знайде спосіб.

Я нахмурилася.