РОЗДІЛ 14. ВІВ’ЄН

Повернувшись додому ми з Лео пообідали, точніше, я намагалася його нагодувати, поки він уперто розмазував пюре по столику й сміявся.

Іноді я заздрила дітям. Їхній здатності любити без страху.

Після обіду я вклала його спати. Лео довго вовтузився, стискаючи в долоньці край моєї кофти, але зрештою заснув, тихо сопучи мені в руку. Я ще кілька хвилин сиділа поруч. Просто дивилась. На його розслаблене маленьке обличчя. На темні вії. На те, як він іноді ледь хмурився уві сні - зовсім як Артем. Від цієї думки щось тепло стиснулося всередині.

Тихо підвівшись, я спустилась на кухню, зробила собі каву й пішла до дитячої. Поки малюк спав вирішила переглянути історію хвороби батька. Сторінки повільно змінювали одна одну. Дати. Препарати. Висновки.

Цифри починали розпливатися перед очима, а думки - плутатися в суцільний клубок. Я вже вкотре перечитувала один і той самий абзац, коли тишу розрізав телефонний дзвінок.

Я здригнулась.

- Привіт, Максе, - мимоволі усміхнулась, почувши голос друга.

- Привіт, Віві. - його тон був надто швидким. Напруженим. - У мене небагато часу. І є дещо важливе. Коли ти можеш приїхати?

Я нахмурилась.Макс ніколи не говорив так. Він був із тих людей, які навіть катастрофу вміли подавати з усмішкою й сарказмом. Людина, яка завжди тримала ситуацію під контролем. А зараз у його голосі звучало щось… тривожне.

- Давай завтра? - повільно відповіла я. - Я попрошу Артема побути з Лео.

У слухавці запала дивна пауза. Надто довга.

- Максе? - тихіше перепитала я. - Ти тут?

- Так… так. - він ніби отямився. - Тоді до завтра.

І швидко поклав слухавку. Я ще кілька секунд дивилась на екран телефону. Щось було не так. І проблема в тому, що останнім часом моя інтуїція майже ніколи не помилялась. Щось точно не так чи це я вже накручую себе. Макс ніколи не поводився так дивно.

Знизу грюкнули двері. Я здригнулась вдруге за вечір.

Артем повернувся.

Перевіривши, чи Лео все ще спить, я повільно спустилась до вітальні.

Артем сидів на дивані, відкинувшись на спинку й прикривши очі. Краватка була послаблена, верхні ґудзики сорочки розстебнуті, а між бровами знову залягла знайома складка.

Я завмерла на мить, дивлячись на нього. Цей чоловік останніми тижнями буквально тримав на собі нас обох. Мене. Лео.  І все одно щоразу знаходив сили дивитися на мене так, ніби я була чимось хорошим у його житті.

Я підійшла ближче й сіла поруч. Він навіть не відкрив очей одразу. Просто повільно повернув голову, а тоді мовчки ліг, поклавши її мені на коліна. Наче це було найприродніше місце для нього. Моя рука сама потягнулась до його волосся.

- Привіт, - тихо пробурмотів він, нарешті відкриваючи очі.

- Привіт, - ледь усміхнулась я.

Його погляд затримався на мені довше, ніж зазвичай. І в ту секунду я раптом зрозуміла одну дуже просту річ. Я кохаю цього чоловіка. Не через те, що він рятував мене. Не через те, що був поруч. А через те, як обережно він збирав мене по шматках, навіть коли я сама не помічала, наскільки сильно зламана. Через те, як ніколи не тиснув. Як щоночі перевіряв, чи я сплю нормально. Як завжди торкався мене так, ніби боявся зробити боляче. Моє серце калатало так сильно, що ставало важко дихати.

Я нахилилась і поцілувала його. Повільно. Ніжно. Не так, як раніше. У цьому поцілунку більше не було страху. Лише правда, яку я занадто довго від себе ховала.

Артем завмер. Я відчула це одразу. Те, як він перестав дихати на секунду.

- Знаєш… - тихо почала я, проводячи пальцями по його щоці. - Я роками слухала чужі думки. Чужі травми. Вчила людей розбиратися в собі… а свої почуття вперто ховала навіть від себе.

Він уважно дивився на мене. Трохи насторожено. Наче боявся поворухнутися й зруйнувати момент.

- Віві… - хрипко видихнув він. - До чого ти ведеш?

Я нервово усміхнулась.

А тоді просто сказала, поки ще вистачало сміливості:

- Я кохаю тебе, Артеме.

Після цих слів у кімнаті стало тихо. Я бачила, як в його очах щось буквально обвалилось. Подив. Недовіра. Надія, в яку він сам собі не дозволяв вірити. Він відкрив рот, але не одразу зміг щось сказати.

- Якщо ти зараз кажеш це через жалість, то…

Я не дала йому договорити. Знову поцілувала його - цього разу глибше, міцніше, так, ніби хотіла, аби він нарешті перестав сумніватися. Його пальці миттєво стиснули мою талію. Так сильно, ніби він боявся, що я зникну. 

Я відчула, як тремтить його видих.

- Я теж тебе кохаю, Віві, - тихо сказав він. 

І в його голосі було стільки почуттів, що в мене защеміло всередині. Ми ще кілька хвилин просто сиділи мовчки. Я гладила його волосся, а він повільно водив пальцями по моїй нозі, ніби заспокоювався самим фактом, що я поруч.

Та навіть у цій тиші я відчувала - щось його гризе.

- То що трапилось на роботі? - тихо запитала я.