РОЗДІЛ 13. ВІВ’ЄН

Прокинулась я від дивного, майже забутого відчуття спокою. Настільки незвичного, що перші кілька секунд просто лежала нерухомо, намагаючись зрозуміти, чому мені так тепло. Чому вперше за довгий час не хочеться одразу відкривати очі й готуватися до чергової битви.

Лише за мить усвідомила причину.

Артем.

Його рука важко лежала на моїй талії, міцно й водночас якось ніжно. Я завмерла, прислухаючись до його рівного дихання.

За вікном повільно прокидався ранок. Світло просочувалося крізь напівзакриті штори, малюючи теплі смуги на стіні й ковдрі. У кімнаті було тихо. Настільки тихо, що я чула власне серце.

В цю мить не існувало нічого. Лише ця кімната. Артем. І дивне, майже крихке відчуття, ніби світ ненадовго перестав бути полем бою. Ніби я можу нарешті видихнути та зупинитися, не живучи в передчутті нового удару.

Я обережно повернула голову.

Він ще спав. Розслаблений, незвично спокійний. Без звичної напруги в плечах, без складки між бровами, яку завжди хотілося прибрати, розгладивши її.

У сні він виглядав молодшим. Майже беззахисним. І це чомусь зачепило мене сильніше, ніж мало б.

Мій погляд ковзнув по його обличчю, зупинився на губах, і вчорашній вечір накрив хвилею спогадів. Його руки. Його голос. Його вперта готовність йти за мною навіть туди, куди нормальна людина добровільно не сунулася б. 

Він навчився жити з власним горем відпустивши помсту. Та моя поява змусила його передумати… 

«Я зроблю для тебе все». Ці слова досі звучали в голові надто чітко.

Надто небезпечно дозволяти комусь любити тебе настільки сильно. Ще небезпечніше - починати відповідати тим самим. Я боялась, що йому та Лео нашкодять. Романо не зупиниться ні перед чим…

Я повільно підняла руку й торкнулась його обличчя. Провела пальцями по лінії брів, спустилась до щоки, ковзнула до губ. Ніби намагалася переконатися, що він справжній. Що все це - не коротка ілюзія перед новим падінням.

На мить завагалась, а потім нахилилась і залишила на його губах ледь відчутний поцілунок. Ледь-ледь. Майже невагомо.

Я вже хотіла тихо вислизнути з ліжка, коли його рука на моїй талії раптом стиснулась сильніше, притягуючи мене назад.

- Навіть не думай, - хрипко пробурмотів він, не розплющуючи очей.

Я не стримала усмішки.

-То ти не спав?

- Спав, - пробурмотів він, уткнувшись носом у мою шию. - Рівно до моменту, коли хтось почав безсоромно досліджувати моє обличчя.

Я тихо хмикнула.

- Це називається милування.

Він нарешті відкрив очі. І подивився на мене так, що в грудях щось неприємно й солодко стиснулося водночас. Ніби я була першою річчю, яку він хотів бачити після пробудження. І, можливо, останньою теж.

-Небезпечна звичка, - тихо сказав він.

- Яка саме?

Його пальці повільно провели вздовж мого хребта під тканиною сорочки.

- Змушувати мене звикати до тебе.

На секунду я забула, як дихати. З цим чоловіком будь-яка звичайна фраза чомусь звучала як щось значно більше.

- Тобі не личить сентиментальність, - прошепотіла я, намагаючись повернути собі звичну рівновагу.

Кутик його губ сіпнувся.

- А тобі не личить втеча після безсоромницького домагання.- підморгнув він.

- Я не тікала.

-Звісно.

Він легко поцілував мене в плече, змушуючи шкіру миттєво вкритися мурашками.

- І як давно ти планувала не втікати?

-У мене були справи.

- О шостій ранку?

-Я амбітна жінка.

- А я чоловік, який хотів ще хоча б десять хвилин удавати, що в нашому житті немає мафіозної сімейки, незаконних клубів і потенційної загрози смерті.

Я тихо засміялась.

- Досить конкретний ранковий запит.

-У мене високі стандарти.

На мить ми просто дивилися одне на одного. Без суперечок. Без сарказму. Без броні. І це лякало мене значно більше, ніж мало б. Бо я бачила в очах чоловіка ті всі слова, яких він не наважувався мені сказати. Я почуваюся справжньою паскудою…

Тишу розірвав гучний стукіт у двері.

-Якщо ви там не померли від свого взаємного драматизму, ми їдемо! - пролунав голос Софі.

Я прикрила очі й тихо видихнула. Артем зарився глибше обличчям у мою шию.

-Вона неймовірно мене дратує.- прошепотів, лоскочучи губами мою шкіру. 

-А мені подобається, - спокійно відповіла я.

-Звісно, подобається. Вона ж не сперечається з тобою кожні п’ять хвилин.

- Ти теж міг би спробувати.

Він підняв голову й подивився на мене з удаваною образою.