РОЗДІЛ 12. АРТЕМ

Коли ми під’їхали до клубу, я вже десятий раз подумки прокручував у голові план і десятий раз переконував себе, що брати Вівʼєн із собою було поганою ідеєю.

Ні, не просто поганою.

Катастрофічною.

Над входом хижо мерехтіла червона неонова вивіска «Спокуса». Назва пасувала ідеально. Усе тут - від чорного фасаду до затемнених вікон - кричало про порок, загорнутий у дорогу обгортку. Зовні клуб виглядав статусно й небезпечно привабливо. Але я знав, що за цим блиском ховається значно більше бруду, ніж могли уявити звичайні гості.

- Не дивись на мене так, - сказала Вівʼєн, поправляючи світлу перуку.

Я мовчки ковзнув по ній поглядом зверху вниз. І це була моя перша помилка.

Коротка чорна сукня щільно облягала її тіло, відкриваючи ноги значно більше, ніж мені хотілося б. Виріз на грудях теж не залишав простору для фантазії. Перука повністю змінила її зовнішність, але погляд… цей холодний, трохи зухвалий погляд я впізнав би серед тисячі людей.

Поруч зупинилося авто, з якого вийшли Данііл і Софія. Руденька перука й шкіряне вбрання робили Софі схожою на небезпечну хижачку. Вона одразу підійшла до Вів’єн і міцно обійняла її, ніби вони знали одна одну все життя.

Данііл присвиснув, оглядаючи їх обох.

- Якщо нас не спалять на завданні, то Артем помре від ревнощів прямо тут, на парковці.

- Я не ревную, - сухо відповів я, хоча голос прозвучав надто різко.

- Авжеж, - протягнула Софія з лукавою посмішкою. - Саме тому ви обидва дивитесь на всіх чоловіків біля входу так, ніби вже обираєте, в кого першого пустити кулю.

Вів’єн ледь помітно усміхнулася краєм губ - тією самою усмішкою, від якої в мене завжди щось стискалося всередині.

- Мені навіть приємно, - м’яко мовила вона.

Я різко перевів на неї погляд.

- Не заохочуй мене, Віві.

- Пізно, - спокійно відповіла вона, дивлячись мені просто в очі. 

Чорт. Ця жінка одного дня точно доведе мене до інфаркту. Або до вбивства. Або й до того, й до іншого одночасно.

Данііл шкірився ще ширше, аж доки я не кинув на нього погляд, від якого він миттєво стер посмішку з обличчя.

- Ще раз повторюю для всіх, - сказав я, дивлячись по черзі на кожного. - Жодної самодіяльності. Ми робимо все точно за планом.

- Артеме, ми вже це проходили, - зітхнула Софія.

- І щоразу ти робиш усе навпаки, - додав Данііл, кинувши на свою дівчину багатозначний погляд.

- Бо мої плани завжди цікавіші, - відповіла вона, зухвало підморгнувши.

- Твої плани скорочують мені тривалість життя, - пробурмотів Данііл, але в його голосі відчувалася тепла, майже ніжна нотка.

- Будь ласка, - я потер перенісся, - віднесіться до цього серйозно. Хоча б один раз.

Данііл ляснув мене по плечу.

- Розслабся, друже. У тебе гарна компанія для, можливо, останнього вечора на свободі.

Важко видихнувши, я пішов першим до входу.

Отримати запрошення сюди було непросто. Довелося виконати одне «невелике доручення» для потрібної людини. Але я впорався. 

Охоронці - двоє здорових амбалів - ретельно перевірили наші пропуски, обмацали нас поглядами, ніби шукали зброю, і лише тоді пропустили всередину.

Усередині клубу все було саме так огидно, як я й очікував. Гучна музика била по скронях. Повітря було густим від алкоголю, дорогих парфумів і чогось солодко-хімічного, від чого мене вже починало нудити.

Золото, кришталь, напівголі дівчата й чоловіки в костюмах за кілька тисяч доларів. Заможна молодь відпочивала так, ніби завтра не існувало. Але якщо придивитися уважніше, картинка починала тріщати по швах. Охоронці надто щільно стояли біля певних дверей. Персонал постійно перезирався. А деякі гості явно приходили сюди не просто потанцювати.

Ми сіли за столик у дальньому кутку. Я сканував зал, запам’ятовуючи розташування камер. Вів’єн зробила ковток коктейлю й нахилилася до мене так близько, що її волосся ледь торкнулося моєї щоки.

- Лівий коридор веде до службових приміщень, - тихо сказала вона.

Я глянув на неї.

- Ти була тут раніше?

- Третій офіціант за останні десять хвилин зникає саме туди. І повертається з порожнім підносом, - вона ледь підняла брову. 

Я не стримав легкої посмішки.

- Мені іноді страшно, наскільки ти уважна.

- А мені іноді лякає, наскільки ти недооцінюєш жінок, - відповіла вона, дивлячись мені в очі трохи довше, ніж було потрібно.

Від цього погляду в мене по шкірі пробігли мурашки.

Данііл тихо пирснув. Вони з Софією сиділи в обнімку, і в їхніх рухах відчувалася така природна, легка близькість, що я мимоволі відчув укол заздрості.

Коли офіціантка відійшла, я швидко зламав доступ до камер.

- Чекаємо ще десять хвилин, - сказав я, важко видихаючи.