РОЗДІЛ 11. ВІВʼЄН

На порозі стояв Артем.

Я ще ніколи не відчувала такого полегшення від одного лише вигляду людини. Не думаючи, кинулася до нього й міцно обійняла, цілуючи швидко в губи, нарешті дозволяючи собі видихнути.

-Треба поквапитися, - тихо прошепотів він мені на вухо.

Його голос миттєво повернув мене до реальності. Артем швидко дістав серветку й ретельно протер дверну ручку, не залишаючи жодного сліду. Потім, вправно скориставшись відмичкою, знову замкнув двері так, ніби сюди ніхто й не заходив.

Ми майже бігом повернулися до моєї кімнати. Зачинивши за собою двері, я стягнула рукавички й запхала їх у одну з коробок, доверху наповнених моїми старими речами.

-Довелося тебе прикрити, щоб не викликати підозр. Ти була відсутня занадто довго, -тихо сказав Артем, ковзнувши пальцями по моїй щоці. - Я зачинив тебе ззовні, а потім сховався. Ерік вирішив перевірити як ти, проте я сказав, що сам допоможу тобі із збором коробок. 

У його погляді читалася напруга, змішана з полегшенням. Але цей момент тривав недовго.

Двері різко розчахнулися. На порозі стояв Ерік.

Його очі відразу впали на руку Артема, що досі лежала на моєму обличчі, а потім повільно ковзнули до коробок. Я бачила, як напружилися його вилиці. Щелепа стиснулася так сильно, що на ній проступили жовна.

-Ви вже закінчили? - його голос був неприродно спокійним, і саме це лякало найбільше.

-Майже, - холодно відповіла я, схрестивши руки на грудях. - Чого тобі?

Він не відповів. Лише зачинив за собою двері й повільно зайшов у кімнату, ніби мав повне право тут бути.

Зупинившись зовсім близько, Ерік перевів погляд на Артема.

-Думаєш, вона колись буде твоєю?- кутики його губ смикнулися в подобі усмішки. - Вона поламана, Артеме. Просто красива зламана лялька.

У грудях щось різко стиснулося, але я не дозволила емоціям вирватися назовні.

-Забирайся звідси, - прошипіла я, дивлячись йому прямо в очі. - А то ця “поламана лялька” залишить твою дитину без батька.

Його обличчя вмить змінилося. Маска злетіла. В очах спалахнула чиста, нічим не прикрита лють.

-Артеме, - майже з насолодою промовив він, не відводячи від мене погляду, - як воно? Жити з думкою, що всі твої жінки зрештою опиняються зі мною?

Я навіть не встигла вдихнути.

Кулак Артема врізався йому просто в обличчя з такою силою, що голова Еріка різко смикнулася вбік. Пролунав глухий звук удару.

На мить у кімнаті запала тиша.

З носа Еріка одразу потекла кров, капаючи на його білу сорочку. Він торкнувся обличчя рукою й повільно перевів погляд на кров на пальцях.

Артем навіть не глянув на нього. Наче нічого не сталося, підхопив одну із коробок й повернувся до мене.

-Ми йдемо.

Його тон не залишав простору для суперечок.

Я швидко схопила ще одну коробку й пішла за ним.

Ми вже майже спустилися сходами, коли позаду почулися важкі, швидкі кроки.

Ерік.

З вітальні долинув мамин різкий скрик. Вона, побачивши закривавлене обличчя сина, різко підвелася з-за столу. Інна теж заметушилася, притискаючи руку до живота, і майже підбігла до нього.

-Коханий, що сталося? - її голос зірвався на писк.

-Це ти зробив?! - заверещала мама, переводячи шалений погляд на Артема.

Артем лише байдуже поправив манжет піджака.

-Не варто так кричати, - спокійно промовив він. - Краще уважніше стежте за своїм синочком.

Його слова прозвучали як ляпас.

Я ледве стримала усмішку.

Не даючи нікому часу на нову сцену, Артем міцно взяв мене за руку й повів до виходу.

Прохолодне вечірнє повітря вдарило в обличчя, коли ми нарешті вийшли з будинку. Біля воріт уже чекав чорний автомобіль із водієм. Лише коли дверцята зачинилися за нами, я дозволила собі розслабитися й відкинутися на сидіння.

Серце все ще шалено калатало в грудях. Але флешки були у нас. І тепер гра тільки починалася.

***

Дорогою додому в салоні панувала напружена тиша. Лише рівний шум двигуна й миготіння нічних ліхтарів за вікном трохи розбавляли атмосферу.

Артем сидів поруч зі мною, втупившись у темряву за склом. Його щелепи були стиснуті так сильно, що я боялася, ще трохи - і він просто стре собі зуби.

Я обережно торкнулася його руки, провівши пальцями по напружених сухожиллях.

-Артеме, ти ж розумієш, що він спеціально це зробив? - тихо сказала.

Він різко повернув голову до мене. Зелені очі досі палали злістю.

-Він весь вечір не зводив з тебе очей, - процідив крізь зуби. - Ти впевнена, що він не торкався тебе? Віві, цей псих одержимий тобою.

Останню фразу він майже гаркнув.