РОЗДІЛ 10. ВІВʼЄН

Наступного вечора ми з Артемом стояли біля воріт будинку, який колись я змушена була називати домом.

Я нервово провела трохи вологими долонями по чорних класичних штанах і перевела погляд на чоловіка поруч.

Ми навмисне обрали схожі образи, ніби підкреслюючи нашу єдність. Артем був одягнений у чорний костюм-трійку, який ідеально сидів на його фігурі. Я ж обрала чорні штани, жилетку в тон і білосніжну сорочку. 

-Якщо тобі стане некомфортно ми одразу ж підемо, - тихо сказав Артем, злегка стискаючи мою руку. - А зараз просто розслабся.

Я коротко кивнула, хоча всередині все було напружене до межі.

Двері відчинилися майже одразу. На порозі вже стояли мама і Фредеріко.

На його обличчі розтягнулася та сама огидна усмішка, від якої мене завжди починало нудити. Його погляд повільно ковзнув по мені, затримавшись трохи довше, ніж слід, а потім перейшов на Артема.

-Що ж, радий вітати вас у моєму домі, - промовив він, відступаючи вбік і жестом запрошуючи нас усередину.

Все було як і колись. Ці стіни були просякнуті відчаєм. Вони досі віддавали холодом та безвихіддю. Наче вони увібрали кожен мій страх, тепер повертаючи мені їх назад. 

Всю дорогу до вітальні Артем тримав мене за руку. Вона була теплою та міцною, від чого я почувалася трохи впевненіше. Те, що я мала сьогодні зробити ставило на кін весь наш план. 

Вмить я побачила як Артем ледь помітно, завмер. Прослідкувавши вслід за його поглядом, відчула як в грудях все похололо. 

Ми були не єдиними гостями. 

За столом вже чекали Ерік з Інною. Мій погляд миттєво зупинився на її животі, який вже не можна було приховати за тканиною обтислої сукні. Вона вагітна…

Жінка, яка без докорів сумління кинула свого сина зараз носить під серцем дитину від цього психопата. 

Іронія була настільки жорстокою, що мені захотілося розсміятися.

Артем лише стиснув щелепи, а тоді натягнув звичну маску байдужості. Кинувши на мене короткий погляд, він обрав для нас місця за столом.

Ми сіли поруч, плече до плеча, прямо навпроти цієї ідеальної на вигляд пари.

-Вівʼєн, давно не бачились. - сказав Ерік, блукаючи по мені надто чіпким поглядом. - Радий нашій зустрічі.

- Не можу сказати того ж. - сухо відповіда я. - Бачу, скоро станеш батьком, невже все ж таки вирішив осісти? 

Куточки його губ смикнулися.

-Люди змінюються.

Я ледь не пирхнула.

- Деякі ні. 

-Ти ж не можеш подарувати нам онука, -  різко втрутилася мама, відпиваючи вино. - І вже точно ніколи не зможеш.

Моє тіло напружилося і схоже Артем це відчув, стискаючи мою ногу. Удар був точно в ціль. Вона знала, куди бити. 

На секунду стало важко вдихнути, але я дуже повільно поставила келих на стіл.

-Гадаю, ти чудова знаєш, чия це заслуга.  

Її обличчя миттєво скривилося, а Фредеріко закашлявся, кидаючи погляд на спокійного Артема. 

-Не хвилюйтеся за нас. У нас із Віві вже є чудовий син. - прокашлявшись, зауважив мій чоловік. - А от про вас вже потурбувався Ерік. 

Інна покрилась румʼянцем, а мама ледь не поперхнулась напоєм. 

На кілька секунд за столом зависла така тиша, що здавалося було чути лише цокання годинника, який висів на стіні.

Вечеря продовжилася, але це давно перестало бути просто вечерею. Це була вистава варта оплесків. 

Кожен жест, кожен погляд, кожне слово - продуманий хід. Ерік увесь вечір грав роль турботливого майбутнього батька, подавав Інні воду, поправляв серветку, цікавився її самопочуттям.

Мене від цього мало не нудило.

Інна ж, у свою чергу, не втрачала нагоди кинути в мій бік чергову шпильку.

Під кінець вечора Фредеріко запропонував переміститися з десертом на терасу. Саме цього моменту я й чекала.

-Фредеріко, якщо ти не заперечуватимеш, я візьму деякі речі зі своєї старої кімнати? 

Я впевнена, що він вже перевірив її повністю, тому не мало б виникнути проблеми, аби я потрапила туди.

-Звичайно, все одно я збирався викидати цей мотлох. Коробки в кладовій, якщо необхідно. - недбало махнув рукою.

Я кивнула і підвелася. На мить наші з Артемом погляди зустрілися. Він ледь помітно стиснув щелепи, але нічим не видав напруги.

Це була частина плану.

Я забрала коробки й не поспішаючи піднялася на другий поверх.

Увійшовши до своєї колишньої кімнати, поставила коробки на ліжко й для правдоподібності кинула всередину декілька старих книг і речей.

Підійшовши до вікна, обережно визирнула вниз.Усі були на терасі.

Чудово.

Знявши туфлі, я безшумно вийшла в коридор. Мені потрібен був кабінет Фредеріко.