РОЗДІЛ 9. АРТЕМ

З того дня, як я дізнався правду про минуле Вівʼєн, минуло вже три місяці. Вона змінилася - і це було помітно в усьому. Її усмішка з’являлася все частіше, вже не така стримана, як раніше. Рухи стали спокійнішими, впевненішими, без тієї напруги, яка постійно відчувалася в ній на початку.

Моя дружина проводила багато часу із Софі, якій ставало все краще. Схоже тепер вони найкращі подруги. Данііл був цьому дуже радий, адже його кохана нарешті почала хотіти жити. Віві займається її лікуванням, адже колишній психіатр дівчини був куплений сімейкою Романо. 

Лео й далі не відходив від неї ні на крок. Ходив слідом, тримався за руку, шукав її поглядом, щойно вона зникала з поля зору. І Вівʼєн це не дратувало. Навпаки - вона природно прийняла його поруч із собою. З часом вона стала для нього тим, чого йому так не вистачало - матір’ю.

Вони були разом постійно: гуляли на вулиці, порались на кухні, проводили час у моїх батьків. І кожного разу, спостерігаючи за ними, я ловив себе на думці, що ще більше закохуюся в цю жінку.

Сьогодні мама з татом забрали Лео до себе на кілька днів. Вони скучили за онуком, та й нам із Вівʼєн потрібно було почати втілювати наш план. Залишити її саму я не зміг - надто добре знав, чим це може закінчитися.

Зайшовши на кухню, я застав її за приготуванням вечері. Вівʼєн спокійно нарізала овочі, зосереджена на своїх рухах. На ній була приталена сукня глибокого зеленого кольору, яка підкреслювала її фігуру. Виріз з боку відкривав ногу, і мій погляд мимоволі затримався там трохи довше, ніж варто було.

Між нами стало тепліше, це відчувалося в дрібницях - у поглядах, у паузах між словами. Але я все ще не дозволяв собі зайвого. Не без її дозволу.

- Ти довго там стоятимеш? - раптом озвалася вона, навіть не обертаючись.

Я не став відповідати. Просто підійшов ближче й зупинився майже впритул за її спиною. Відстані майже не залишилося. Я помітив, як по її шкірі пробігли мурахи, як вона на мить завмерла.

Ледь помітна усмішка з’явилася на моєму обличчі. Значить, не байдужий.

Потягнувшись до шафи, я взяв склянку, за якою й прийшов, і відразу зробив крок назад, залишаючи між нами простір.

- Допомогти? - спитав, наливаючи воду.

- Я вже закінчую, - спокійно відповіла вона.

Вона ніби хотіла додати щось ще, але в цей момент тишу розрізав звук телефону.

Вівʼєн витерла руки об рушник і потягнулася до телефону, що лежав поруч. На екрані висвітилось ім’я матері. Отже, спрацювало. Вона проковтнула наживку.

Вівʼєн на мить завмерла, а тоді підняла погляд на мене. В її очах змішалися тривога й холодна зібраність. Я ледь помітно кивнув, даючи зрозуміти, що я поруч, і тихо додав:

-Увімкни гучномовець.

Через декілька секунд простір залив до болю противний голос Олени Романо. 

-Вівʼєн, ми з Фредеріко чекаємо тебе в гості разом з твоїм чоловіком. - почала вона без привітання. - Хоча особисто я була проти цього цирку, але він наполягав на цьому вечорі та й дзвінку в цілому.

-Ми прийдемо, дякуємо за запрошення. - спокійно відповіла моя дружина.

-Хм. Невже твій жеребчик трохи приборкав твій характер, любааа, - втрутився Фредеріко.

-Схоже моя мати так і не змогла приборкати ваш. - відрізала Вівʼєн викликавши у мене усмішку. 

Вона глянула на мене і більше не відводила погляду до самого кінця розмови. 

-Значить він не достатньо старається, язик і досі такий гострий. - протягнув Фредеріко, по той бік. - Проте якщо буде потрібна допомога, я можу допомогти йому з цим. 

Мої кулаки стиснулися від розуміння його натяків. Всередині почав підніматися вогонь. Я вже збирався втрутитися в розмову та Вівʼєн притиснула вказівного пальця до моїх губ змушуючи мене замовкнути. Її очі стали блистіти.

-О, дякую та він чудово справляється. Не сумнівайтесь. Мені час. - не дочекавшись відповіді вона поклала слухавку.

Мої губи були досі не рухомі. Щось перемикнулося в голові і я поцілував спочатку її палець,  потім - долоню.

На кілька секунд я завмер, уважно вдивляючись у її обличчя й чекаючи хоч найменшого знаку, що мені варто зупинитися. Але Вівʼєн не відсторонилася. Не відвела погляду, не зробила крок назад. Її теж тягнуло до мене - я бачив це занадто чітко.

Остаточно втративши залишки самоконтролю, я різко притягнув її до себе й накрив її губи своїми.

Ці три місяці були для мене справжнім випробуванням. Щодня я бачив її поруч, чув її голос, ловив усмішки, спостерігав, як вона стає частиною мого дому, мого життя - і водночас не міг дозволити собі більшого.

Спершу Вівʼєн завмерла, ніби сама не вірила в те, що відбувається. Але за кілька секунд відповіла на поцілунок з не меншою пристрастю.

Мої пальці сильніше стиснули її талію, притягуючи ближче. Здавалося, між нами не залишилося навіть повітря. Її губи були теплими, м’якими, і від цього голова йшла обертом.

Я повільно провів рукою вздовж її боку, ковзаючи пальцями по відкритій шкірі біля вирізу сукні. Від цього руху її дихання збилося, а тіло напружилося в моїх руках.