РОЗДІЛ 7. АРТЕМ

Побачивши Вівʼєн я не міг відвести від неї погляд. Вона була неймовірна. Те як плаття стікало з її стрункої фігури, як вона зрідка щиро посміхається. Всередині все стискалося від того, що все це було просто формальністю, але не для мене. Для неї…

Лео тягнувся до цієї жінки. Те як він попросився до неї на руки перевернуло щось в мені. Мій син потребував материнської любові, а вона як ніхто інший могла дати її. 

Розмовляючи вчора ввечері із Даніілом ми дійшли висновку, що я одержимий нею. Ну як ми дійшли, він дійшов.  Цитую: «Ти одразу в неї закохався, ще на тому етапі, коли просто спостерігав осторонь. А тепер скидаєшся на божевільного».

Я не міг відповісти собі, було це справді кохання чи просто одержимість. Я вже одного разу довірився жінці, яку кохав і до чого це довело мене? Кінець не був щасливим, як у тих всіх казках. Принцеса виявилась меркантильною сукою, а принц зламаним. Наш замок виявився вʼязницею болі для мене. 

Згадаю як бігав по сиротинцях, шукаючи свою дитину, якій було лише декілька днів від народження, аж лють кипить. 

Я залишив Інну саму ненадовго, оскільки вона попросила принести їй ліки з аптеки. Нічого не підозрюючи, пішов та коли повернувся ні жінки, ні сина не було. Жодної речі, яка б свідчила про їх присутність. Я ледь не збожеволів. Підняв на ноги всіх. Пошуки тривали три дні.  А тоді я знайшов Лео в домі малютки в іншому місті. Він маленький, самотній лежав у тому ліжечку…

Я плакав… Вперше після смерті Амелії я ридав як дитя. Та сльози мало чому могли зарадити. Я почав збирати документи на розлучення та став шукати Інну. 

Вона була з Еріком. Вони лежали голі в ліжку, обдовбані чимось, навіть не розуміючи, що відбувається. Я залишив записку з місцем зустрічі і пішов. Зараз вона точно нічим не допоможе. 

Відтоді в грудях поселилося оте жагуче почуття ненависті, яке палило все, не залишаючи милості.

Через день вона таки зʼявилася у моєму офісі та не сама. Під руку з тим покидьком. Відкрита сукня, яка не приховувала нічого, червоні губи. Інна перетворилась в жінку, яку я ніколи не знав. Чи можливо я просто не бачив?

-Я чекав лише тебе. - байдужим тоном сказав. 

-Оуу, любий, ми з Еріком нерозлучні. - проспівала вона. 

Той лише вишкірився на всі тридцять два і вмостився поруч з нею на дивані. Його рука безсоромно лягла на стегно Інні. Мене ледь не вирвало від того видовища. Біль пронизав все нутро та я не подавав виду.

Підійшовши до них кинув папку з паперами на столик. Жінка мовчки взяла та стала читати. 

-Підпиши розлучення та відмову від сина. І ти вільна робити все, що заманеться. 

Ерік розсміявся. Його красиве обличчя скривилося в гримасі. Не одна дівчина пожаліла, що купилась на ці смазливі риси. Та я бачив у його зовнішності схожість із його зведеною сестрою. Чи випадковість це? Чи можливо …

-Ти знав, Артеме, що ми з твоєю дружиною почали розважалися відразу після твого весілля? Було весело спостерігати як ти нічого не знаєш! - зареготав він.

- Справді? Твоя нова подруга знає про твою одержимість зведеною сестрою? 

Інна підвела на мене лютий погляд, тоді взяла ручку та поставила підписи у всіх необхідних місцях. Її щелепи стиснулися від мого коментаря.

-Вівʼєн ніколи не була частиною їх сімʼї! Ця сучка надто жалюгідна, щоб мій Ерік дивився в її бік.

Після цього вони підвелися та пішли. Але я встиг відмітити реакцію чоловіка на грубі слова в бік Вівʼєн. Цікаво! 

Невдовзі після цього я зробив ДНК тест, аби впевнитися, що це не дитина Еріка. Та Лео все ж таки був моїм.

-Артеме, ти можеш усміхатися? -шикнула на мене мама. 

Схоже я заблукав у своїх спогадах. 

Ми мали зробити спільне фото. Я став по центру, поруч Вівʼєн, яка досі тримала Лео на руках. По обидва боки від нас мої батьки і Данііл. Кожен раз коли камера робила фото тіло моєї дружини здригалося. Я помітив таку дивну реакцію ще на церемонії. 

-А тепер у нас святковий обід. - сказав тато, проводячи фотографа. 

Мама пішла слідом за ним. Я рідко бачив їх настільки щасливими. Після смерті Амелії вони погрузли у своїй втраті. Єдиною розрадою став я і Лео. 

-Що ж, Артеме, може ти нарешті познайомиш мене із своєю дружиною? - спитав друг. 

- Вівʼєн, це Данііл. - представив я їх один одному. 

-Рада знайомству. - усміхнулась вона, простягаючи руку для привітання.

-Признатися чесно, не очікував що сімʼя Романо приховувала таку красу від усього світу.

Брови Віві нахмурилися, а усмішка спала з лиця. 

-О, боюсь те що вони приховують досі, варте більшої уваги. 

Я кинув різкий погляд на друга на що він лише усміхнувся мені. Він провокує мене. 

-Я не хотів образити тебе. Перепрошую. - вибачився він. 

- Не варто. Ти не сказав нічого образливого. - знову посміхнулася вона.