РОЗДІЛ 5. ВІВʼЄН

Минуло п’ять років, але для мене це не «колись». Це - завжди. Той день врізався в пам’ять так, ніби його випалили розпеченим залізом.

Я повернулася в особняк раніше, ніж планувала. Конференція в університеті закінчилася на день швидше. У домі було неприродно тихо. Ні мами, ні Фредеріко. Порожнеча, що дзвеніла у вухах.

Я вже збиралася піднятися до себе, коли почула сміх. Не звичайний. Не веселий. Рваний. Хрипкий. Божевільний. Він долинав з кімнати Еріка.

У грудях щось стиснулося. До сміху домішувався інший звук. Задушливий. Хрипкий. Наче хтось намагався вдихнути… і не міг. Схоже цей покидьок знову обкурився.

Мене пробило холодом. Я розчахнула двері. І світ розсипався. На ліжку лежала дівчина. Зовсім юна. З вигляду років сімнадцять. Нерухома. Занадто тиха. 

А над нею - Ерік. Його руки стискали її шию, його обличчя було перекошене, а в очах - божевільний блиск. Він продовжував вбиватися в неї своїм членом.  На підлозі валялися шприци. Камера це все знімала. Усе виглядало як жахливий, перекручений спектакль. Як часто це відбувалося? 

Я не одразу зрозуміла, що кричу. Звук вирвався сам - дикий, тваринний, з самого нутра.

Я кинулась до нього, тягнучи, відштовхуючи, б’ючи. Він відмахнувся, і біль спалахнув у мені, але я не відступила. Не могла. Не мала права. Вона була ледь теплою. Це я зрозуміла, коли доторкнулася. Пульсу не було. 

-Ти… ти її вбив покидьку… - голос тремтів. - Я викликаю поліцію… Тобі кінець… Цього разу тебе ніхто не врятує…

Я не встигла. Телефон вилетів з рук і вдарився об стіну. Він став гамселити мене, всюди де міг дотягнутися, але не по обличчю.  Його слова були брудними, отруйними, але я їх майже не чула. У голові дзвеніло. Перед очима була лише вона. Дівчина, якій не дали шансу. Яка не встигла пожити.

Я схопила перше, що потрапило під руку.

Удар.

Він похитнувся.

Другий.

Він осів на підлогу, дивлячись на мене скляними очима.

-Ти, суко. Я покажу тобі як заважати мені. - він намагався піднятися та не міг. 

Я кинулася до ліжка. Пальці тремтіли, коли я шукала пульс. Можливо вперше я помилилась? Можливо вона все ще жива?

Нічого.

Нічого…

Всередині щось обірвалося.

Я викликала швидку. Поліцію. Говорила механічно, ніби не я, ніби хтось інший моїм голосом. Уже тоді я знала - вони викрутяться. Знала, що мені не повірять. Знала, що за це буде розплата.

Але вже було пізно думати про себе.

Занадто пізно.

***

Я різко сіла на ліжку, задихаючись. Серце калатало, як навіжене. Простирадло було мокре від поту. Горло стискало, ніби знову бракувало повітря.

Кошмар. Той самий. П’ятий рік поспіль.

І кожного разу - як уперше. Я притисла долоні до скронь, намагаючись вирівняти дихання. Серце все ще билося десь у горлі. Перед очима миготіли уламки спогадів, і раптом… Клац. Лікарня. Коридор. Запах антисептика. Жінка, що сиділа на підлозі, притулившись до стіни. Порожній погляд. Зламані плечі. Руки, які тремтіли так, ніби більше не належали їй. І я. Я поруч. Я тримаю її за руку. Я кажу… щось. Не пам’ятаю що. Але пам’ятаю відчуття. Її біль. Її порожнечу. Її крик.

Я різко вдихнула. Ні. Неможливо. Думки обірвав тихий стукіт у двері. Я здригнулася.

-Можна? - пролунало обережно.

Я підвела погляд. На порозі стояла жінка. І світ знову хитнувся.

Ті самі очі. Той самий погляд - глибокий, втомлений, сповнений чогось дуже старого і дуже болючого. Волосся трохи інакше, постава інша… але я знала. Впізнала миттєво. Не розумом - нутром.

Я дивилась на неї, не кліпаючи. Секунда. Дві. Три. Тіло наче скамʼяніло.

-Все гаразд, люба? -тихо запитала вона, уважно вдивляючись у мене. У голосі не було цікавості. Лише обережність. І… турбота?

Губи здригнулися.

-Це були ви… -прошепотіла я, майже беззвучно. -Це… це вашу доньку… вбив Ерік… Ви… ви та жінка…

Я не змогла закінчити. Слова застрягли в горлі, наче скалки. Її обличчя змінилося миттєво. Наче хтось зірвав маску.

Очі широко розплющилися. Губи затремтіли. Вона зробила крок уперед - і завмерла.

-Ти… -видихнула. - Ти пам’ятаєш мене?..

Голос зірвався. У ньому було все. Надія. Страх. Біль. І щось дуже крихке, майже дитяче.

Я повільно кивнула. І в цю мить її обличчя змінилося. Сльози виступили миттєво, без попередження. Вона прикрила рот рукою, ніби боялася, що з неї вирветься крик.

-Боже… - прошепотіла. - Я думала… ти навіть не знаєш… я не знала, хто ти… ти просто… ти просто була там…

Вона зробила ще крок. І вона обережно, дуже обережно, ніби боялась злякати, торкнулася моєї руки.