РОЗДІЛ 3. ВІВʼЄН

Минув тиждень відтоді, як Артем зробив мені ту дивну пропозицію. Я так і не дала відповіді. Не подзвонила. Не написала. Моє мовчання мало сказати йому більше, ніж будь-які слова.

Його умови були спокусливими. Лякаюче спокусливими. Захист. Безпека. Вихід. Але стати матір’ю… Ні. Не зараз. Не тоді, коли в мене самої не було перед очима жодного здорового прикладу. Я боялася зламати ще одну долю. Цей хлопчик заслуговував на справжню любов, а не ту, яку могла дати я. 

Від «родини», якщо це взагалі можна було так назвати, жодних новин не було. Схоже, мама не брехала. Їм було байдуже. І, мабуть, це навіть краще. Про них нагадували лише ребра. Вони вже не так боліли та досі дошкуляли мені.

Ранок п’ятниці почався з відчуття тривоги, яка липла до шкіри, як холодний піт. Я, як завжди, прийшла на роботу, зайшла до свого кабінету… і не встигла навіть зняти пальто, як задзвонив телефон.

На екрані засвітився номер головного лікаря.

- Слухаю вас, Анатолію Юрійовичу, - озвалась я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

- Вівʼєн, зайди до мене негайно, - його тон був напружений. Надто напружений.

-Добре, - відповіла я коротко, і всередині все різко стиснулося. Наче організм уже знав: зараз станеться щось погане.

Я навіть не переодягнулася у форму. Просто вийшла з кабінету й попрямувала до нього. Кожен крок віддавався глухим стуком у скронях.

Постукавши дочекалась  дозволу і лише тоді увійшла. Анатолій Юрійович сидів за столом, нахмуривши брови. Його погляд був важким. Втомленим. І винним. Він завжди добре до мене ставився. Саме тому серце впало ще нижче.

-Вівʼєн… - почав він обережно. - Ти чудовий спеціаліст.

Я напружилася.

-Але?.. - тихо спитала, вже знаючи відповідь.

Він зітхнув.

-Ти маєш написати заяву на звільнення.

Мені здалося, що під ногами зникла підлога.

-Я не хочу тобі брехати, -продовжив він. - На мене тиснуть. Якщо я не звільню тебе, вони припинять фінансування програми для пацієнтів, які не можуть оплатити лікування, а ти як ніхто знаєш, що їх не мало. А ще вони підставили мою онуку і тепер погрожують мені фото.

Шлунок скрутило болісним вузлом. До горла підкотився нудотний спазм. В голові хаотично билися думки. Вітчим? Артем? Хто з них вирішив дотиснути мене цього разу?

- Мені справді шкода… - не дивлячись мені в очі, прошепотів він.

Я мовчала кілька секунд. Довгих. Важких.

-Гаразд, - нарешті сказала. - Я напишу, якщо у мене немає іншого вибору. 

Сівши в крісло, взяла аркуш. Рука тремтіла, але я змусила себе писати рівно. Слово за словом. Наче не руйнувала власне життя, а заповнювала звичайний бланк. Очі пекли. Сльози збиралися, але я стримувалась. Не тут. Не перед ним. Не зараз.

Коли заява була готова, я підвелася, нічого не сказавши, і вийшла.

Повернулася в уже не свій кабінет. Повільно зібрала речі. Їх виявилося до болю мало. Кілька папок. Блокнот. Сертифікати. Чашка. Фото з конференції. Я вийшла, не озираючись. Ніби тікала. Ніби хтось щойно вирвав у мене ще один шматок життя.

Але життя вирішило не зупинятися. Попереду на мене чекав ще один удар.

Я замовила таксі й мовчки чекала, втупившись в одну точку. Думки плутались, емоції накочували хвилями, а всередині було відчуття, ніби світ спеціально перевіряє мене на міцність. Ставить ставки: піднімуся я цього разу… чи нарешті зламаюсь.

Коли прийшов час розрахуватися, я намагалась провести операцію переказу. Раз. Нічого. Ще раз. Помилка. Я повторила дію втретє, вчетверте …Даремно. Екран вперто показував відмову.

Водій нетерпляче поглянув у дзеркало.

-Перепрошую… -тихо сказала я й полізла в гаманець.

Пальці тремтіли, коли я рахувала готівку. Назбиравши потрібну суму, простягнула йому гроші й вийшла біля підʼїзду, відчуваючи, як щось холодне повзе всередині.

Ще не дійшовши до квартири, я набрала банк. Кілька гудків. Автовідповідач змінився голосом оператора.

-Ваші рахунки заблоковані. - дали мені пояснення.

У мене перехопило подих.

-Що? - прошепотіла. - Як… заблоковані?

-Тимчасове обмеження доступу до всіх рахунків, -спокійно повторив голос.

Трясця.

Трясця!

-Що ж дякую! Чи не могли б Ви сказати хто це зробив?

-Вибачте…

Я різко скинула виклик і з усієї сили вдарила ногою по коробці, що стояла біля лавки. Картон глухо гепнувся об асфальт. Опустилась обессилено на лавку, схиливши голову. Все. Кінець.

Відчай накрив з головою, важкою, липкою хвилею. Я приречена. Хто б це не був - він не залишає мені вибору. Жодного. Ані шансу. Ані виходу.

Нігті впʼялися в долоні так, що стало боляче. Але біль навіть допомагав - він був реальним. На відміну від цього пекла всередині. Я кілька разів глибоко вдихнула, змушуючи себе підвестися. Схопила ту кляту коробку й повільно попрямувала до квартири.